І так уже дев'ять років

Здавалося б, дивуватися в нашому житті вже нічому. Однак обставини час від часу доводять протилежне. Вітер не дме, то й очерет не шумить, кажуть у народі. Та вже як повіє несподіваними поворотами долі, то й неперевершений скептик руками розведе: ну, такого ще не бачив! Не від доброго життя обжив собі хащі з очеретом на околиці села Осова Костопільського району Микола Сорочук, дев’ятий рік обходячись без ліжка, телевізора та звичних для багатьох зручностей. Попри все це, чоловіку вдається не просто виживати в екстремальних умовах, а й постійно залишатися оптимістом.

Найстарша жителька Стрільська відчула гіркоту сирітства, підлітком вийшла заміж, усиновила двох дітей, а за ударну хліборобську працю удостоєна медалі.

Кожен живе на білому світі, щоб залишити після себе хороший слід, повторитися в дітях, онуках.

У пам’яті закарбувались тривожні дні березня 1988 року. У селі пошепки, зі страхом, болем і надією передавали один одному шокуючу новину:
- В Афганістані загинув хтось із наших! Хто? А може, неправда…
Як не хотілось вірити в чиюсь смерть!

прожили Галина й Іван Бережні з Короста

Учора із золотим ювілеєм подружнього життя їх віншували численна родина та друзі. За плечима у винуватців торжества славний трудовий шлях у місцевому колгоспі, турбота про велику сім’ю. А головне, що поєднало цих людей, – міцне кохання, вірність, які не згасають з роками, а благодатним світлом прикладу вказують шлях до щастя молодим.

Усе далі відходять у минуле події Другої світової війни, горе, яке принесла вона на нашу землю. У спогадах старожилів-селян, наче в краплях води, віддзеркалюється море сліз, пролитих у ті часи. 86-літній жительці Кричильська Лукерії Лобач, тоді молодій дівчині, довелось пережити загрозу смерті й рабства на чужині, але її двічі рятували односельці, прості сільські хлопці. Навіть назвати їх баба Лукерія не може. Проте пам’ятає добро, зроблене понад шість десятиліть тому, згадує про це,
не тамуючи хвилювання.

На долю цієї жінки-трудівниці випало чимало тяжких випробувань:пережила війну, голод, втратила чоловіка...

Орест закам’янілий сидів у хаті біля домовини, в якій лежав його син. Сліз на очах не було. Про що думав у ті хвилини? Можливо, засуджував Юрка, що не піддавався його волі, а може, совість підказувала, що той пішов з життя за його гріхи?

Її молодість припала на воєнне лихоліття, а тяжкі випробування почалися в окупованому фашистами рідному селі, коли брат Гнат Бурма разом з односельцями поповнив ряди народних месників – став бійцем загону імені Устима Кармалюка. Щоб урятуватись від розправи окупантів та їх прислужників, 19-річна Марія 9 серпня 1943 року пішла в партизани й вісім місяців допомагала брату та його товаришам захищати Батьківщину від лютого ворога аж до часу визволення Рівненщини, коли хвору тифом дівчину доправили в госпіталь радянських військ.

які стали рідними, та ще двоє своїх виростила Дарія Філончук із с. Тріскині

Післязавтра цій жінці виповнюється 80 років. Доля була щедрою на неймовірні випробування, що випали на життєвому шляху. Та попри все в її великому серці не знайшлося місця для ненависті, злоби чи помсти. У ньому завжди жили доброта, терпіння, любов.

Батько та троє братів Валентини Кались із Клесова воювали на фронтах Другої світової війни. І сама вона, тоді школярка, декілька місяців працювала в прифронтовому госпіталі, доглядаючи поранених солдатів, ризикуючи загинути під час бомбардувань ворожої авіації.

Старенька самотня бабуся втомлено сидить на пошарпаній часом лавці. Позаду неї - великий, сплетений з лози, тин. Ще на початку життя Марії ГОМУЛКО був поставлений тяжкий діагноз долі – сирітство. Жінка знає, яке це горе, коли немає де переночувати, до кого пригорнутись і що з’їсти… За свої вісімдесят років бабуся Марія пережила чотири складні операції, чотири рази топилась, ледь не померла від удару електричним струмом, і не згоріла в  будинку, куди в часи фашистських загарбань загнали німці…

Крізь білі жалюзі районної лікарні пробивались сліпучі промені сонця. Усі підвели погляди до вікна, де хмарки наввипередки, ніби граючись, бігли одна поперед одної. Земля після вчорашнього дощу стала чорною та важкою. Ледве дихаючи, вона тихо грілась під теплим сонечком. Веселі горобці пронизували повітряне море й безмежним галасом привертали до себе увагу. Всі спостерігали, що відбувається за вікном палати. Лише Микола сидів на краю ліжка, обпершись спиною об стіну. Ранок перевернув усе з ніг на голову.

Cімдесятирічні близнючки Галина КОСТЕЦЬКА та Єлизавета Кузьмич з Любикович цьогорічної Трійці пройшлися селом, співаючи тільки народні пісні. Вони тримають у серці цю традицію ще з дитинства. Де тільки жінок вітри часу не носили: і до Москви, і до Києва. Однак на цьому лише міцніли і присвятили своє життя пісні, праці, мистецтву, дітям, онукам і вишиванню.