Опубліковано СН
Надія зростала в багатодітній сім’ї, на хуторі. У 16 літ вийшла заміж, народила донечку, але сімейним щастям тішилась недовго.
Чоловік почав зловживати алкоголем, зраджував і бив її, через що й розлучились. Тож повернулась до батьків, а згодом пішла працювати. У колективі її поважали, адже була старанною та трудолюбивою. Керівництво виділило їй кімнату в казармі на околиці міста, щоб не їздила в село, бо надто далеко. Щастю Надії не було меж - житло, хоч і невеличке, та все ж своє. З часом і доньку до себе забрала.
Часто сваталися до неї чоловіки, але відмовляла. Та жити самій було надто важко. Тож, коли руку й серце запропонував Анатолій, погодилась, хоч знала, що має двох синів. Через рік у них народився хлопчик. Обоє щодня сумлінно працювали, аби забезпечити дітям нормальні умови проживання, поставити їх на ноги.
Життя вирувало. Не зогледілись, як виросли діти: донька вийшла заміж на Сумщину, Валерій та Олександр (сини чоловіка) пішли в армію. Повернувшись, старший одружився, але потрапив у сім’ю, де зловживали оковитою, з часом і сам захопився нею, так і спився. Молодший посватав дівчину з сусіднього села. Збудував хату, яка досі повниться дитячим щебетом.
Найменший, закінчивши школу й училище, залишився жити в батьківській хаті. Час від часу їздив на заробітки. Надія любила його, сама не з’їсть, а сину віддасть. Раділа, бо слухняним ріс, ніколи поганого слова не сказав, завжди питав поради. Жінка вірила, що на старості літ буде де голову прихилити. І дуже хотіла, щоб знайшов собі пару.
- Синку, вже пора одружуватись, шукай дівчину, справимо весілля, - вмовляла його.
- Мамо, мені й так непогано, прийде час і женюсь, - заспокоював стареньку Ігор.
Якось поїхав на заробітки. А Надія, як завжди, клопоталась по господарству. Раптом залунав телефонний дзвінок, миттю підняла слухавку й почула голос чужої жінки, яка повідомила, що скоро стане її невісткою, позаяк носить під серцем дитину Ігоря. Від такої новини в Надії аж подих перехопило. Після розмови з незнайомкою до жодних дій не вдавалась – чекала повернення сина. А коли він приїхав, думала, що сам розповість, але він мовчав. Та все частіше йшов з дому й повертався під ранок. А через тиждень повідомив, що одружуватиметься. Надія просила, щоб добре придивився до майбутньої дружини, людей розпитав. Уперше не послухав, зауваживши: «Мамо, мені з нею жити, а ти не хвилюйся, вона добра, працює вчителькою». Так і одружився, без весілля, бо обоє не хотіли цього. Та тільки невістка переступила поріг оселі, Надія зрозуміла, що буде їм непереливки. Все ж до дружини сина ставилась люб’язно попри те, що відчувала неприязнь до себе. Невістка ж демонстративно ігнорувала господарів оселі.
Народився в молодій сім’ї первісток. Надія раділа, надіялася, що немовля зблизить їх. Та сподівання не виправдались, невістку навпаки наче підмінили. Усі в хаті їй заважали. Надія мовчки за всім спостерігала, молилась, аби дав Господь сили стерпіти пекло в рідній оселі.
Не витримав цього чоловік, помер. Лишилась старенька сама, з кімнати боялась вийти, бо невістка весь час кричала, що, мовляв, плутається під ногами. Коли молоді ще сплять, встане раненько, зварить сніданок, погосподарює. Але Наталка приготовленого нею не куштувала - гидилась. А свекруха смиренно все терпіла. Та якось, коли суперечка між сином і невісткою торкнулась ще й онука, не витримала, заперечила. Було б їй краще промовчати, бо та, мов озвіріла, облила її брудними словами, ще й ляпаса дала. А стареньку наче струмом пройняло. Плакала, слізно промовляючи: «За що терплю таке, що зробила поганого й де шукати ради?».
Егоїзм і жорстокість, притаманні невістці-педагогу, зробили її життя жахливим. Доводилось навіть правоохоронні органи викликати, але працівників міліції Наталка переконувала, що зла свекрусі не робить. І чоловіку не в змозі щось заподіяти, здоровань же який. А те, що кажуть про неї, наклеп, мовляв, хочуть вигнати з хати, де зробила добротний ремонт. Правоохоронці дослухались до її виправдань, навіть пригрозили чоловіку: якщо битиме її, то отримає 15 діб ув’язнення.
Надія розуміла – у сім’ї вона зайва. Тож вирішила піти з дому, аби не заважати дітям жити. І слова не зронила, коли залишала рідну домівку. У горлі пекло, щеміло, сльози навернулись, не давали дихати. Син мовчав, бачив, що крається материнське серце, але заспокоїти не міг, бо дружина поруч, до того ж, чекає другу дитину.
Цієї миті перед очима Надії промайнуло все життя. Що чекає її, коли закриє двері рідної хати? Пустка. Ледве тримаючись на ногах, вийшла у двір, тремтливими пальцями обтерла зі щік сльози. Плакала, бо образа глибоко ранила. Але, дякувати Богу, їй не довелося ночувати під тином, бо пасинок Олександр забрав до себе. Досі живе в нього, невістка й онуки люблять її й поважають. Та серце материнське досі крається…
Тетяна БОРСУК.