Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Коли читачі «Сарненських новин» відкривають «Сімейну сторінку», яку вони чекають з великим нетерпінням, то очима шукають життєві історії Володимира Пінчука.
Правду кажуть, що всі великі люди – письменники, лікарі, професори – працюють у Києві, але народилися в селі. Володимир народився в Підлісному Дубровицького району. До цих пір пам’ятає свою першу вчительку Надію Остапчук, яка прищепила йому любов до знань і книги. Сім років навчання в школі хлопець отримував лише відмінні оцінки. Незважаючи на те, що в той час не було електроосвітлення, радіо, телевізорів у жодній хаті, діти хотіли і навчатися, і читати. Можливо, тому, що книга була єдиним джерелом інформації для школяра. Володимир, щойно навчився читати, одразу ж записався в бібліотеку, часто читав при гасовій лампі. Вже тоді у хлопчака виникло перше бажання писати вірші. Юнацькі поезії тепер упорядковує на комп’ютері його внучка Оленка. А ще жодне весілля не обходилось без нього. Батько привіз гармошку з фронту і син навився на ній грати.
Після школи Володимир Пінчук навчався в Сарненському ПТУ № 21. Потім - рік військової підготовки в Москві, після якої хлопець потрапив у складі дивізіону ракетних військ в Архангельську область. Коли оголосили огляд армійських стіннівок, згадав усе, що для нього було звичним. Ще дома неодноразово писав про життя своїх односельців, як розвивалось село, про зміни в ньому в Дубровицький «Поліський маяк», у комсомольську газету «Зміна». Архангельська стіннівка «Северний ёжик» зайняла перше місце і солдату Пінчуку в нагороду дали відпустку. Проте він не міг нею скористатися, адже на Кубі починалася революція і нікого не відпускали. Так і прослужив два роки в глухій тайзі.
Після армії влаштувався електриком у Державну службу охорони. Заочно навчався у Пінському індустріально-педагогічному технікумі, здобувши фах техніка-електрика. На роботі помітили вправного і відповідального серйозного хлопця і через декілька років перевели на посаду інженера, де працював аж до пенсії. Там і знайшов свою половинку, Марійку, яка працювала секретар-друкаркою. Донька Наталка не стала на заваді. Побрались молоді, згодом народився син Віталій. І так склалося, що в сина – двоє хлопчиків, а в доньки - теж двоє, але дівчат. Як і батько, син за фахом електрик. Незабаром сорок років, як живуть з дружиною разом, та ніколи не сварилися. А Марійка – перший читач і поціновувач життєвих історій Володимира Степановича. Якщо забриніла на очах сльоза, - зачепить й інших. А коли їй щось незрозуміло, - треба переписати той чи інший момент. Після газети «Красная звезда», куди посилав матеріали під час служби в армії, на роботі писав про своїх колег. Темою в основному були крадіжки, охорона закладів торгівлі…
Але душа лежала до інших життєвих історій. Познайомився з редактором районної газети «Будівник комунізму» Георгієм Александровичем, але до друку принесені матеріли не йшли. А от у «Провінційці» вони не залежувались. Коли ж нарешті дві надрукували, читачі забажали продовження. Микола Драганчук, тодішній редактор районки, запропонував: «Давайте створимо «Сімейну сторінку». Будете писати». Звісно, Володимир Пінчук погодився. А наступною пропозицією газетярів було видати книгу. Для чого треба було зібрати 8 тисяч гривень. Володимир Степанович вдячний усім спонсорам, хоч би до кого звертався за допомогою, – не відмовляв ніхто. І от в минулому році, хоча і невеликим тиражем – 500 екземплярів – його збірочка з’явилася у світ. Співробітничає автор із газетою «Рівне-Ракурс». Двічі займав перші місця в конкурсах. За участь в одному який називався «Як нас дурять», отримав 150 гривень. За інший «А от я знаю історію» - 300 гривень і подарунок від фірми «Полісся-хліб».
Часто зупиняють Володимира Пінчука на базарі, чи деінде при зустрічі перехожі. Хтось дякує, хтось, прочитавши про себе, робить певні висновки. Історії різні – від трагічних до комічних трапляються. От, скажімо, написав про чоловіка, який по молодості «находив» дитину, а коли вагітна дівчина з матір’ю до нього прийшла, вигнав їх з хати. Прокляла його стара жінка, сказала, що ніде йому добра не буде за її ображену доньку. Так і сталося. І хату нову збудував, але пропив її. І не одружився. Так і ходить нікому не потрібний, п’яниця. Або інша. Був у матері один син. Зустрічався з дівчиною і знову, як і в першому випадку, історія повторилась. Мати не дозволяла одружитись з тою, яка чекала її онука. Оженився раз, потім вдруге, знову розлучився. Аж поки не повернувся до своєї коханої.
Так, складна штука людське життя. Можеш слово сказати в таку пору, що потім обов’язково збудеться. То ж краще думати перед тим, як висловитись, щоб не нашкодити не лише комусь, а й собі. І правду кажуть, як не крути, а від своєї долі не втечеш. Так само, як і не можна втекти від свого віку. 70 років виповнюється Володимиру Пінчуку, приїде на свято уся родина – діти, онуки. Вітатимуть з ювілеєм, бажатимуть йому здоров’я й творчої наснаги. А вона в нього є: у думках творить і на папері з’являються нові рядки. І знову хтось упізнає себе чи задумається про те, що було.
Дорогий Володимире Степановичу, залишайтеся таким життєлюбом, як ви є, пишіть, творіть і будьте здорові!
Марія КУЗЬМИЧ.