Опубліковано СН
…Бо вони мають скажений ритм життя і одну душу на двох...
- Добре, мій милий! – промовила дівчина в чорних окулярах. – Раз у нас з тобою склалися стосунки, яких ніхто не хотів, то треба знайти єдине правильне рішення. Правда?
- Ага… тільки от ти не думаєш, що все далеко не так просто, як тобі здається?
- Тобто?! Не розумію… І не хочу розуміти. Знаю, що кохаю тебе, але це не зовсім втішна новина для мене. Тож… зробимо ось так: жодних телефонних дзвінків! Тільки в екстрених ситуаціях! Можна SMS, але зауваж, що першою писатиму я! Просто цей загальнолюдський стереотип, як обов’язкове «На добраніч» перед сном, мене вбиває! Так робити зовсім не обов’язково…
- Добре! Тоді жодних примітивних подарунків. Одяг і сувеніри залиш комусь іншому. А обкладинку для паспорта з портретом Елвіса Преслі прийму без вагань, – відповів високий юнак з довгим волоссям.
- Жодних проблем! Ще: буду й надалі ходити на тусовки, пити текілу, гуляти до ранку.
- А я… постійно гратиму на гітарі. Навіть вночі. І ти мене не зупиниш!
- Ну от. Чудово! Бачиш, як ми ідеально підходимо один одному, – дзвінко засміялась Дана й ніжно поцілувала його в носик.
…Вона страшенно нервувала, коли він вранці сідав на краєчку ліжка, будив її солодким поцілунком… І замість того, щоб ніжно потягнутися й усміхнутись, Дана верещала на всю квартиру: «Покидьок!». Обсипала його образливими словами й тоді, коли Женя дивився на її обличчя під час перегляду фільму. Вона кричала й вимикала ноутбук, замість того, щоб ще сильніше обійняти його…
Але вони кохали один одного… Кохали пристрасно й шалено. Кохали тоді, коли він викидав у смітник приготовлений Даною обід, хоча, по суті, мав би подякувати їй за турботу… Дивна пара. Гарна пара. Живий зразок шаленого магніту, який постійно їх притягував. Того, який диктував їм правила кохання, але забув нагадати про найскладніше: навчитися будувати стосунки…
Вони це обоє розуміли, правда, не знали для чого це їм. Для чого марнувати свій час, псувати нервові клітини, «які не відновлюються», для чого все це? Адже їм було б добре і так, кохати на відстані і просто знати, що в людини, заради якої готовий на все, все добре. Та вони відчували: так треба… Вони ніколи не ходили узявшись за руки міською алеєю, не вечеряли разом, не мали довгих побачень. Коли почали жити в спільній квартирі, не засинали вдвох, обійнявшись… Ніколи не могли зрозуміти один одного… І лише під час скандалів знали, що їм не жити порізно. Серце не витримає…
Бо…
…З ним Дана почала бути іншою, не такою, як завжди і, напевно, вперше відчула себе справжньою, без масок і вічного фальшу. Те, чому її вчили з дитинства, глибоко зненавиділа. А він… не вмів писати музику без неї. Не вмів спокійно приходити додому, знаючи, що її в квартирі немає…
- Та йди ти до біса! Роблю ставку на те, що ти втомишся від мене! Я ж розумію, що не така, як усі, і це погано. Тобі колись набриднуть мої скандали і оця ненормальна реакція на цілком нормальні речі! Нам не бути разом!
- Бути! Ти ж теж не з заліза! Не зможеш довго терпіти мої ідіотські вибрики й вічне бренькання на гітарі.
- Ти божевільний!
- А ти… скажена! І я… тебе кохаю…
…У кімнаті солодко пахло апельсинами. Біля вікна стояла зручна канапа. Вони сиділи, узявшись за руки, і гортали сімейний альбом. Уже не такі, як колись: сивочолі, стомлені життєвими проблемами, але в очах обох незмінно залишився отой маленький вогник… Вогник, який боляче ранить, але без якого немає життя.
Інна ЦАРУК.