Опубліковано СН
Тільки подорослішавши, коли за плечима вже залишилось з півтора десятка літ, починаємо щиро цінувати час, кожну його мить.
Як шкода, що він так стрімко біжить уперед, а ми мусимо бігти за ним, намагаючись наздогнати. Інколи так хочеться зупинити мить, сказати всьому світу: «Зажди! Почекай! Зупинись!», але, на жаль, це зробити неможливо. Кожна секунда стала особливою, все частіше ловимо себе на думці, що з кожною долею години стаємо все ближче й ближче до нового життя, до моменту, коли вже минуле життя залишиться солодким і таким приємно-теплим, значущим спогадом, але тільки спогадом… Лише зараз усвідомив, що це літо було лебединою піснею моєму дитинству. Дійсно, та тільки тепер воно закінчилось. Як важко усвідомлювати, що його відблиски, наче захід сонця, ледве-ледве тліють на горизонті. А там так багато залишилось речей, без яких себе просто не уявляю. Безмежно вдячний людям, котрі весь цей час були поряд, котрим дарував свої дитячі роки й котрі дарували дитинство мені. В житті є так багато речей, про важливість яких задумуєшся тоді, коли кінець уже наступає на п'яти. Здавалося б, що таке 17 років? Для історії - це нічого, для мене ж це ціла епоха, котра от-от повинна закінчитись. Разом з останнім літом закінчилось дитинство - пора, коли в тебе є все і водночас ти ще не маєш нічого.
За ці дитячі роки багато чому навчився! А головне - цінувати дійсно гідних людей, дорожити ними, любити їх. Як багато всього трапилось зі мною за останні декілька місяців - вони стали найкращим епізодом життя, адже їх присвятив найдорожчим - друзям і сім'ї. Я не жалкую за жодною хвилиною, проведеною поряд із ними, які чують мелодію мого серця, можуть наспівати її, коли в самого на це вже не вистачає сил. Ніколи б не подумав, що буду так сумувати за спогадами, журитися до сліз… Літо минуло, минула казка, котра звалась дитинством. Мимоволі поглядаю на природу й так боляче дивитись, на її смуток, хочеться хоч чимось їй допомогти, але, на жаль… На жаль, хтось подбав про це до мене. Хтось написав нову сторінку казки, не забув про епілог. І назва тому епілогу - бабине літо. Як же міг забути, що літо не так то просто відступить, що воно обов'язково ще зробить подарунок. Літо продовжується, а отже продовжується дитинство. Наступило бабине літо не лише в рідному краї, а й у моєму серці. Ці останні ниточки, такі тендітні й тоненькі, але такі бажані й дорогі. Виявляється, знаю що таке щастя! Щастя поруч зі мною! І не потрібно прагнути захмарних висот, а насолоджуватись кожною миттю поряд із тими, заради кого живемо. Ну от, і радість, яку тільки-но так зустрічав, тьмяніє перед дійсністю. Адже розумію, що бабине літо не безкінечне, що і йому прийде кінець.
Зовсім недавно хотілось співати оду природі, але тепер душа прагне іншого. Вона відчайдушно хапається за тоненькі ниточки літа… І знову наринають спогади. Знову серце розривається в шаленому гніві від безсилля. Якби був доречний зараз вдалий жарт, щоб хоч на мить усміхнутись, залишити смуток. Але час невблаганний - жартами його не задобриш. Дивлячись на прекрасні обличчя друзів, подруг-красунь бачу ті чарівні, щирі усмішки, за які я так їх люблю! Але знаємо, що полетять пташки, опаде листя на деревах, і зникнуть усмішки з наших облич. Уже не дозволять учителі жарти, адже розуміють, що нас чекає довга дорога, а вони відповідальні за нас! Знають і те, що ми, як листочки на деревах - і таких більше не буде. І ніхто з нас уже не чекає так на прихід весни, яка завжди була містком у літо. Тепер уже це буде не та весна, це буде чужа пора. Скільки б усього віддав, щоб назавжди залишитись тут, у цій дивовижній порі, щоб це бабине літо тривало вічно. Дивишся навкруги й розумієш, що і природа розділяє твої почуття, що й для неї це літо було найкращим. Так хочеться додати хоч декілька ноток, усмішок і приховати тугу, що все більше оволодіває серцем.
І як же добре, що є друзі, які не дозволять серцю упасти в смуток, осяють цей світ і вже давно стали частинкою мене! І хоч що б було зі мною в майбутньому, що б трапилось, а це бабине літо залишиться в серці назавжди.
Дмитро МЕЛЬНИК