Опубліковано СН
Уже далеко за північ, а Надія не лягала спати. Думки ятрили душу, а виходу зі складної ситуації не знаходила. Майже щодня складала гостинці внукам, яких ще так і не побачила. Вона завинила перед донькою, приховавши правду про її народження.
Якби знала, що так станеться, ніколи б не наважилася на цей гріх.
Надія була симпатичною, та не красунею, тому хлопців особо не вибирала. Коли прийшли старости сватати, відразу подала рушники. Вийшла заміж за доброго й лагідного Степана. Збудували дім. Потроху надбали чимале господарство. Та, на жаль, не дав Бог найголовнішого - дітей. «Не чути дитячого сміху в хаті, та й кому все, що маємо залишиться?» - неодноразово думала Надія. Степан, як міг, заспокоював дружину. Та вона бачила, як дивиться чоловік на чужих дітей. Тож наважилася поїхати до лікаря, який повідав, що проблема не в ній, може й народжувати, а чоловіка обов’язково треба обстежити. Довго роздумувала, як сказати про це Степану. При першій ліпшій нагоді зважилася на розмову з ним:
- Степане, я була в лікаря, він сказав, що в мене все гаразд, а, можливо, дітей немає через тебе. Тож ти також маєш обстежитися.
Вперше так на неї кричав. Зрозуміла, що розмова не пішла на користь. От і вирішила народити дитину від іншого чоловіка. Надія з Петром працювали в одній бригаді. Хоч і був одружений, та з жінками любив грішити. Надія з легкістю підібрала до нього ключик. Коли дізналася, що вагітна, попросила Петра, щоб дав спокій і нікому не казав, що в неї буде від нього дитина. Як народила доньку, Степан радісно сказав: «Бачиш, Надіє, дав Бог нам дитину». Він безмежно любив Світланку. Дівчинка підростала. Не встигли батьки озирнутися, як школу закінчила. Несподівано в родину підкралось горе. Раптово помер Степан. Не встиг навіть доньку заміж видати, не дочекався й онуків.
Світлана згодом закохалась. Раділа неня за доньку, коли повідомила, що збирається виходити заміж за хлопця з сусіднього села. Та тільки-но Світлана назвала прізвище парубка, Надія зблідла. Таке ж прізвище, як у Петра. А якщо так, то, вірогідно, Олег зі Світланою рідні по батьку. Та ні, цього не може бути. Не хотіла вірити, але й гадки не мала, що робити. А Світлана запросила Олега, щоб познайомився з матір’ю. під час зустрічі пересвідчилась, Олег - син Петра. Почала відмовляти доньку й намовляти на хлопця: «Світлано, навіщо він тобі? Відразу ж видно, буде недобрим чоловіком». Світлана ж захищала коханого:
- Мамо, знаю його не перший день. Він буде хорошою парою. І скільки б мені про нього лихого казала, все одно тебе не послухаю.
Надія сподівалась, що правду ніколи й ніхто не взнає, та не так сталося, як гадалося. Змушена була розповісти дочці все, як було.
- Світлано, ти не можеш вийти за Олега заміж - він твій рідний брат.
Така звістка дівчину приголомшила. Навіть після того, як Надія розповіла, чому саме так сталося, Світлана мовила: «Як могла так підло повестися з батьком. Напевно, він і не здогадувався, що я нерідна. Щиро любив мене, та і я його. Хоч розумієш, мамо, що розбила моє життя, розтоптала кохання. Ніколи не пробачу тобі цього».
З того часу Світлана не виходила на вулицю, не розмовляла з ненькою. Одного дня взагалі виїхала з села. З Надією навіть не попрощалася. Знайомі розповідали, що вийшла заміж, має двоє дітей, а ненька перестала для неї існувати. Не раз розпитували сусіди, чому ж не провідує матір, відповідала: «Не дозволила вийти заміж за кого хотіла, от і злюсь». Не казала правду.
Не раз мислила жінка, що так самій і доведеться помирати. Хіба ж такий великий гріх вчинила? Адже дала доньці життя. Чому ж така розплата? А Світлана ніколи не запрошувала матір у гості, та й вона не наважувалась поїхати до доньки.
Якось Петро переказав знайомими, щоб Надія приїхала до нього в лікарню. При зустрічі розповів:
- Послухай, Надіє, дружина, коли помирала, сказала, що Олег не мій син. Якби ж сказала правду раніше, то не втратили б довіру в дітей. Що ж ми накоїли? Олег зі Світланою могли б бути разом. А вийшло так, що мій син досі неодружений, бо не міг забути кохану, а Світлана вийшла заміж за іншого. Поїдь до доньки, розкажи їй правду. Вже, звичайно, нічого не зміниш, та, впевнений, вона тобі пробачить. Я сину вже розповів усе, як було.
- Петре, а, може, не треба ворушити минулого, хай залишається все, як було.
- Ні, Надіє, ти ж не заспокоїшся, поки не порозумієшся з донькою. Думаю, у Світлани серце не камінь, вибачить. Щоправда, вона в тебе вперта, не схоче першою зробити крок назустріч.
Петро переконав Надію й вона твердо вирішила, що таки поїде до Світлани. Як же давно вони не бачились. Змучилось материнське самотнє серце. Немає в неї нікого ріднішого від доньки, яка свого часу не зрозуміла неньку. Та дасть Бог і вони будуть найближчими один одному й наповниться дім Надії дитячим сміхом онуків, яких нестримно хочеться побачити…
Валентина ПАВЛУШКО.