Полюби мене, мамо…

Чи є більше щастя в житті, ніж тримати, міцно притиснувши до грудей, маленьке дитинча. Сонечко, яке ніжно обнімає тебе за шию руками і довіряє понад усе на світі.

А потім мружиться від задоволення, коли найрідніша людина, мама, граючись, обціловує з голови до ніг. У будь-якому Будинку малюка працівники знають, що дитину треба щонайменше 5-7 хвилин щодня потримати на руках, пригорнувши до себе, щоб вона відчула тепло вашого серця. Хіба може бути інакше? Виявляється, буває й по-іншому. Скажімо, найрозумніший хлопчик у другому класі часто чує від мами слова: «Навіщо ти з’явився на світ? Краще б зробила аборт». І він так перейнявся тим, що зайвий і непотрібний, що вже в першому класі ставав на підвіконня, аби вистрибнути з вікна. Бабуся, яка через вік не спроможна виховувати онука, вирішує віддати його в інтернат. В іншого - батько на заробітках, а мати подалася, як кажуть, «на гастролі». Час від часу з’являється, щоб наобіцяти синові чергову порцію брехні і знову зникає, не розуміючи, що завдає цим своїй дитині ще більшого болю. Та попри все, вони тягнуться до батька та матері, чекають, коли їх, недолюблених і недоколиханих (є такий термін у психологів) відвідають і приголублять.
«Сарненські новини» знову завітали до КЗ «Чудельська спеціалізована загальноосвітня школа –інтернат № 1 І-ІІ ступенів» Рівненської обласної ради. І не з порожніми руками, бо в цей день мав прийти святий Миколай. Як і директор навчального закладу Надія Мельник, категорично не сприймаю назви «інтернат» (чому, наприклад, не соціально-реабілітаційний центр?). Слово, як ярлик, який вішають на вихованців навчального закладу, що забезпечує реалізацію права дітей із затримкою психічного розвитку на здобуття освіти. А також умови для відновлення здоров’я, соціальної адаптації, професійної орієнтації тих, хто має вади. До слова, всі хлопчики й дівчатка потрапляють сюди після рішення психолого–медико–педагогічної комісії і не лише із соціальним генезом (про що скажу пізніше), а й органічним (коли в нормальних родинах народжуються хворі немовлята).
Приїхавши раніше домовленого часу, Надію Миколаївну не застали в кабінеті. Натомість мали прекрасну нагоду поспілкуватись з мешканцями школи, які були чесні й відкриті з нами. Зрозуміли, що прийшли до них з щирою душею. У неординарній маленькій дитячій країні немає насилля, бруду й безвідповідальності. А панують гармонійні стосунки, і особистість цінують понад усе. Вчителів, директора, вихователів, усіх працівників діти по-справжньому люблять. Тут мешкає добро. На стінах, пофарбованих у життєдайні кольори, розміщені фото дітлахів різного віку, які брали участь у конкурсі «Посмішка». Можу запевнити вас, шановні читачі, що подібних не бачили. Попри свої складні долі, учні, яких зустрічали в коридорах, на подвір’ї, - привітні й усміхнені. Далеко не в кожному інтернаті можна побачити таку життєрадісну картину. «Діти, як індикатор. Вони дуже чутливі до добра та справедливості», - розповідають і Надія Мельник, і Наталія Фесянова, заступник директора з навчальної роботи, які вже не один десяток років працюють разом. Щоб досягти невимушених усмішок і загалом дитячого щастя, керуються правилом: вчитель не повинен стояти над дітьми, як і директор, - над учителями. Ще один нестандартний підхід - у кожному вихованцю знаходять щось особливе, за що можна похвалити та нагородити. За помилки тут не карають, а дають можливість виправити їх.
Декілька слів про приміщення школи-інтернату. Вони розташовані в пристосованих (не типових) будівлях, але відповідають вимогам реалізації навчально-виховного процесу. За останні роки вдалося багато чого відремонтувати. Замінили дахи навчальних і спальних корпусів, зробили капітальний ремонт навчального № 2 та спального № 3 корпусів, створили 5 навчальних кабінетів. У корпусах № 1 і № 3, щоб зберегти тепло та зекономити енергоресурси, замінили вікна та двері. Придбали й опалювальні котли, новий насос у водонапірну башту. Усі приміщення світлі, просторі, мають естетичний вигляд, забезпечені шкільними меблями, є багато рослин (до слова, ніде так не цвітуть орхідеї). У школі працює комп’ютерний клас (мережа Інтернет), а в 6-ти класних кімнатах та ігровій спальні є телевізори, у деяких з DVD. Цьогоріч улітку зробили опалення та освітлення спортивного залу, капітально відремонтували шкільний коридор навчального корпусу № 1. Голови ПМПК області, які відвідали навчальний заклад вперше, були захоплені і створеними умовами, і матеріально-технічною базою.
Серед звичайних занять у дітей є й специфічні, як от з корекції мовлення та розвитку, ритміки. В користі останніх переконались, побувавши на святковому дійстві із святим Миколаєм, де діти не лише читали вірші, демонстрували акторську майстерність, а й співали та танцювали. Захід, який підготували разом з вихованцями заступник директора з виховної роботи Олена Новак, соціальний педагог Марина Бортнік, педагог–організатор Антоніна Царук і весь колектив дружний колектив учителів, середній вік яких - 32 роки. Взагалі, тут всі предмети чи виховні години мають корекційну спрямованість.
Діти живуть в інтернаті впродовж робочого тижня. На вихідні батьки їх мали б забирати додому. Та, на жаль, у п’ятницю приїжджають далеко не за всіма, або, є й такі, які з’являються, в неадекватному стані. Таким горе-батькам малечу не віддають. «Ви б бачили, як радо зустрічають дітии батьків. І як соромляться їх, нетверезих», — розповідає Надія Мельник.
Що вирізняє цей заклад від сотні аналогічних? Тут чисто, світло і майже по-домашньому, затишно. Уроки, гуртки, якісне харчування. Враховуючи те, що в більшості дітей умови вдома в кільканадцять разів гірші, багато з них сприймають інтернат як свою домівку. Надію Миколаївну призначили директором у вересні 2010. Має дві вищі освіти, за фахом філолог і психолог–логопед. Із вдячністю говорить про свою попередницю, Любов Візир. Це її заслуга, каже Надія Мельник, що господарство не було занедбане. Вчителі –дефектологи, корекції розвитку та логопеди, здійснюють не лише корекцію розвитку дітей з психічними розладами, а й виправляють мовні. Крім того, 80 відсотків хлопчиків і дівчаток мають соціальний генез. Тобто, під впливом негативних тенденцій у сім’ї, отримали в спадок проблеми в емоційній сфері. Всі психічні процеси проходять із запізненням (затримується дозрівання), і вони відстають у розвитку від своїх однолітків. Соціальними вигнанцями в основному стають діти з неблагополучних сімей. Вчасну корекцію ще можливо зробити у 5-6–літньому віці. А якщо хлопчик чи дівчинка не відвідували дитячий садок, у школі сиділи за останньою партою і вдома були непотрібні батькам, то в цьому випадку їх важче навчати. В інтернаті ж всі рівні, намагаються і на уроках відповідати.
Майже кожна дитина, яку можна побачити в цих коридорах, має свою складну історію. Дехто з них не має батьків чи рідних, до кого міг би поїхати бодай на канікули чи вихідні. Інші, хоч і мають родичів, та часом бувають занедбані ще більше, аніж сироти. А когось вчителі з інтернату навіть бояться відпускати додому, щоб там їх не скривдили. За словами педагогів, у закладі найбільше зважають на духовність. Якщо радянська освіта полягала в тому, щоб на першому місці було навчання, на другому — виховання, і лише тоді духовність, то тут навпаки: на перше ставлять духовність, на друге — виховання. А вже, коли будуть присутні ці дві якості, дитина сама матиме мотивацію й розумітиме, що вчитися потрібно. «Діти бачать, що наші випускники досягають успіху. 17 вихованців повернулись до занять у звичайних навчальних закладах, — пояснює директор. — Чомусь інтернатівських випускників завжди вважали другим сортом. І ми намагаємося цей стереотип розбити. Щоби довести, що інтернат - це не просто перший сорт, а вищий. І, можливо, діти, які тут вчаться, — майбутня еліта, бо вони мають мету. Я не кажу про всіх, але про тих, хто прагне чогось досягти в житті, хто не хоче жити так, як їхні батьки. І ми показуємо їм ту дорогу — шанс, щоби піти іншим шляхом».
Ще однією особливістю школи є насичене шкільне життя. Це дає можливість розкритися, переконані педагоги. «Щодня після занять щось відбувається, — розповідає Наталія Фесянова. - І завжди поруч є вихователь, закріплений за кожним класом». Багато допомагають благодійники та релігійні організації, з якими школа співпрацює. Серед них голова райдержадміністрації Анатолій Остапчук, Володимир Хомич (корпорація «Братерство без кордонів»), Володимир Городнюк (директор ВПУ-22), студенти Сарненського педагогічного коледжу з Валентиною Костюкевич, працівники служби у справах дітей райдержадміністрації, районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді. Вихованці інтернату, як і всі діти, мають певні здібності. Вони опановують не лише навчальні предмети, а й вчать швейну та столярну справу, готувати їжу та іншим навичкам, які допоможуть їм після виходу в самостійне життя. А наставники ще деякий час тримають їх у полі зору. Втім, чи не найгостріше саме для цих дітлахів постає проблема реалізації здобутого, а відтак – успішна адаптація в суспільстві.
Знаємо ж, що вихідною передумовою для розвитку здібностей є ті природні задатки, з якими дитина з'являється у світ. Тільки за умови, що вони хороші, здібності можуть розвиватися дуже швидко, навіть у несприятливих життєвих обставинах. З іншого боку, і за відсутності хороших задатків, за певних умов можна досягнути значних успіхів. Труднощі багатьох учнів є наслідком не їхньої розумової або фізичної меншовартості, як і досі багато хто вважає, а скоріше їхніх уявлень про себе, як про нездібних до серйозного та повноцінного навчання. Ніщо так не сприяє успіхові, як упевненість у ньому!
Коли їхала до школи-інтернату, то вже наперед визначила для себе мету: з'ясувати як справляються педагоги з цим завданням, наскільки діти можуть реалізовувати свої задатки, чи впевнені в успіхові? Скажу одразу абсолютно відверто: була вражена. Насамперед тим, які талановиті дівчатка та хлопчики навчаються школі під керівництвом не менш талановитих педагогів (колеги зараз вивчають досвід вчителів світової літератури Галини Ніконець і початкових класів Світлани Рокитинець). Спілкуючись з дітьми, відвертими й усміхненими, споглядаючи результати їхньої творчості, була неймовірно збентежена. На мить промайнула думка, яку не можу не висловити. Якщо в материнському пориві хочете приголубити своє дитя, воно із задоволенням іде назустріч. Обділене ж такою любов’ю, жахається протягнутої руки. А вихованці спеціалізованого навчального закладу посміхаються і пригортаються.
Наостанок. Оскільки школа-інтернат надає лише базову середню освіту, то вихованці після її закінчення мають продовжувати навчання або в загальноосвітніх школах, або в професійно-технічних навчальних закладах. І якщо більшість випускників туди поступають, то хіба це не свідчення успішної адаптації дітей?! Нехай же їм щастить на життєвому шляху!
Марія КУЗЬМИЧ.