Опубліковано СН
Марії приснився чоловік, який її давно залишив і про якого вона 10 років нічого не чула. Він був такий засмучений, ніби просив допомоги.
Цього дня все було як завжди. Готувала сніданок, та на серці було важко. Відчувала, щось має статися. А десь після обіду листоноша приніс телеграму, зміст якої ще більше її засмутив: «Петро при смерті, якщо хочеш його побачити живим, приїжджай». Була вказана й адреса. Марія поплакала і вирішила, що поїде сама, а доньці та сину нічого не скаже. Не зрозуміють вони її. Хіба ж знають, як боліло серце за тим, кого кохала, як виглядала свого Петра. Жінка швиденько зібралась і поїхала.
У потязі почала згадувати роки, коли жили з Петром, забулась образа. Думала, аби був живий, нічого більше не хотіла. Петро змолоду був задиркуватим. І дівчат не раз до сліз доводив. Тільки Марію не чіпав. Вона тоді пишалася цим. Називали позаочі хлопця Рудьком через обличчя, всипане ластовинням, задертий рудий чуб. Оце було і все. Не розуміла, як Петро знайшов стежину до її серця. Відчувала, що не може жити без нього. Умовив вийти за нього заміж. А мати просила: «Доню, подумай, не того вибрала для сімейного життя. Ти ж зовсім молода». Та коли дівчина сказала, що Петро її доля, змирилася.
Свекруха прийняла невістку з повагою, навчала всьому молоду жінку. Народився Миколка. Марія називала батька та сина «сонечками», бо ж обоє були в ластовинні. Невдовзі не забарилась і донька. Чоловік, майстер на всі руки, за декілька років збудував дім. Рідко бував у компаніях. Дітей дуже любив, та й дружину подарунками балував. Пишалася Марія й не думала, що її сімейне щастя буде таким коротким. Петро почав заводити мову про заробітки. В хату меблі захотів гарні придбати. Вмовляла Марія не їхати, гроші і вдома можна заробити. Однак, не послухав. Не спала ніч перед його від’їздом. Різні думки в голову лізли. Чоловіки зраджують дружинам і хто знає, як буде з Петром. Вранці сказала про це Петру, а він відповів: «Я тебе ніколи не залишу».
Важко було Марії з малими дітьми, та ще й по господарству роботи додалось. Та що ж поробиш? Приїхав Петро додому. Не обійняв і не поцілував, а сказав: «Не до любощів мені, Маріє, стомився». Привіз грошей багато. Купили меблі в хату, побудували літню кухню. Та щось у їхніх стосунках змінилося. Відчувала жінка, та мовчала. Одного разу Марія прокинулась, а чоловіка поряд не було. Вона одяглася й побачила на столі записку «Вибач, Маріє, кохаю іншу. Не шукай мене, до тебе не повернусь». Марія не хотіла згадувати, як усе пережила, сором перед людьми, дітьми. Вона плакала і приказувала: «За що мені така кара? Чим перед тобою, Петре, завинила». Повірити не могла, що поїхав назавжди.
Поїзд підійшов до зупинки, і Марія вийшла в незнайомому місті. Потрібну адресу відшукала швидко. Серце в грудях так калатало, коли за дверима почула кроки. Відчинила двері жінка. Брудний халат, нерозчесане волосся одразу кинулись в очі. А в квартирі скрізь безлад. «Ой, Петре, на кого ж ти мене проміняв», - подумала, і так стало образливо. Навіть хотіла повернутись і піти геть, та почула з кімнати кволий голос: «Хто там прийшов?». Мовчки ввійшла в кімнату. Коли побачила Петра, всередині все перевернулось. Давно неголене обличчя, брудна сорочка, запалі очі – все, що залишилось від коханого. Обізвалась чужа жінка: «Забирай його. Він мені не потрібний». Петро розповів, що потрапив в аварію, і лікарі сказали, що ніколи не підніметься. Почав плакати й просити пробачення: «Це ж мене Бог покарав, що тебе залишив з дітьми. А я тобі не писав, то все вона. Не хотів, щоб мене таким бачила». Марія витирала Петрові сльози: «Заспокойся, я тебе заберу, поставимо на ноги, а діти пробачать тобі, ти ж їх батько».
«Чого в житті не буває? Може, така доля. А тебе кохала всі роки і зараз до тебе не байдужа», - поцілувала чоловіка. Петро зрозумів, що тепер буде з усіх сил намагатись стати на ноги. Мусить, заради неї коханої, єдиної.
Валентина ПАВЛУШКО