Back to top

Моє село, краплиночка на карті

Автор фото Василь Сосюк.

Серед прекрасної поліської природи, омите трьома невеличкими річками: Чапелькою, Мельницею та Голубицею - розкинулося мальовниче село Бутейки на території Великовербченської сільської ради. Сюди завітали, аби дізнатися, чим живе територіальна громада, що її найбільше хвилює з невирішених проблем у нашому непростому сьогоденні.

З минувшини
Сама назва Бутейки є загадковою. Проте до нашого часу існують дві легенди про її походження. У першій мовиться, що через територію проїжджав цар Петро І зі своєю дружиною Катериною. Краса волинської природи так зачарувала його, що він сказав: «Бути тут селу!». Його справді почали будувати й назвали відповідно до цих слів – Бутейки. Архівні джерела засвідчують факт, що дійсно в 1711 році через Волинь проїжджав Петро І. Він два дні перебував у селищі Степань, далі поїхав у Луцьк. Можливо, і справді цар був на території Бутейок.
Цікавою є й друга легенда. У ті часи на українські міста та села нападали татари. Не оминули вони й його. Під час одного з набігів повністю спалили, а всіх жителів убили. Тільки один юнак, який пас за селом корову, врятувався. Він заховався в річці під листям латаття і перебував там доти, доки все затихло. Коли повернувся, то побачив лише згарище та руїни. Невимовний смуток, жаль, відчай охопили його серце. Але краса рідної природи пробудила в ньому жагу до життя і він вирішив: «хай там що, але бути тут селу». Від цих слів і пішла назва села Бутейки. Незабаром юнак одружився, збудував землянку, і став жити з молодою дружиною. Згодом у них народилися діти. Люди з навколишніх сіл називали їх Лучками, бо їхнього батька звали Лукою. Від них і пішов найстарший рід – Лючки.
Офіційною датою заснування Бутейок вважають 1557 рік. Проте точно ніхто не може сказати, скільки вже років вони існують. Бачили спустошливі напади татар, польську владу та жахливі кровопролитні роки війни. Можливо, віковічні дуби, що ростуть у селі, або швидкоплинні, як сам час, ріки могли б повідати захоплюючі історії, що відбувалися тут. Але, на жаль, єдиний свідок всього – природа - не може нам цього розповісти. Та люди не забувають історію села, з покоління в покоління переказують події та легенди, свідками яких ставали самі та їхні прадіди. Ці перекази збереглися й до нашого часу.

Мають свою символіку
Приємно зайти в приміщення Великовербченської сільської ради, територіальною громадою якої керує досвідчений сільський голова Віра Кузьмич. Тут на гарних стендах безліч різної інформації, з-поміж якої і про Бутейки. До речі, кожне село (В. Вербче, Вірка, Бутейки) має свій герб, прапор, гімн. При їх створенні враховували думки жителів, вивчили архівні документи. Герб Бутейок має форму круга, що символізує Землю. Поряд із природою рідного краю - колоски пшениці – символ життя, достатку людей, їх гостинності й доброзичливості. А дуб – прикраса навколишніх лісів, символ могутності роду, стабільності, відданості традиціям. Український рушник – оберіг оселі, чистоти й вірності, ознака великої любові та незрадливості рідній Україні.
Прапор – прямокутне полотнище трьох кольорів (синього, жовтого та зеленого) однакової ширини. Вони символізують багатство рідного краю, достаток, мир і спокій, душевну чистоту, надії людей на краще життя.
У гімні вилилася вся любов і захоплення селом. До речі, автором його слів є земляк бутейківців Ростислав Давидюк.

Взірець ставлення до землі
Село Бутейки невелике, але компактне. Тут налічується 191 двір, а проживає понад 700 осіб. У розмові з землевпорядником Великовербченської сільради Оленою Гольонко дізнався, що загальна площа його понад 216 гектарів. Селяни в користуванні мають чимало землі. 214 бутейківців отримали державні акти на право власності на земельні частки (паї), бо свого часу трудилися в колгоспі. Немає й вільних ділянок земель запасу. Як зазначила Олена Степанівна, ставлення бутейківців до землі є взірцевим. По-хазяйськи обробляють її, збирають урожаї та розпоряджаються нею. Хто не в силі впоратися – допомагають один одному. Найбільше дошкуляють селянам непрохані гості – дикі кабани, які інколи зводять нанівець їх зусилля та працю.
Хоч і небагато охочих, але є молоді сім’ї, які мають бажання будуватися. Для цього сільрада готує новий генеральний план забудови. У Бутейках є дві нові вулиці – Грушева й Ставищанська.

Живе в Бутейках призер світового рівня
Восени минулого року завершився чемпіонат світу з гирьового спорту, що проходив у Греції. У складі збірної України був мешканець Бутейок Іван Макаренко. Представники Італії, Франції, США, Греції, Росії, Білорусі, Узбекистану, Татарстану й нашої держави виборювали призові місця на помостах однієї з найдревніших цивілізацій світу. 26-річний земляк у поштовху зумів підняти гирю вагою 32 кг 99 разів, а в ривку – 143 (у сумі 242 рази). Цей результат дозволив Івану стати срібним призером у ваговій категорії до 80 кг.
Під час відвідин села вдалося зустрітися з талановитим спортсменом. За його словами, щоб досягти успіхів у гирьовому спорті, треба постійно тренуватися. Це він робить п’ять-шість разів на тиждень. А ще - вправи з гирями, пробіжки, кроси. У місцевому клубі облаштував під спортзал одну з кімнат, де займається. До речі, деякі гирі подарував його наставник Володимир Пінчук, інші – купував. До занять залучає й здібну сільську молодь. Вихованець Івана Макаренка Мирослав Давидюк виконав норматив кандидата в майстри спорту на обласних змаганнях. Тож успіхів їм у досягненні ще вищих спортивних вершин на гирьових помостах України та зарубіжжя.

Осередок освіти й здоров’я нації
З історією села тісно пов’язане й минуле місцевої школи. Свій початок вона бере ще за часів панування на українських землях Польщі. У роки Великої Вітчизняної війни навчальний заклад не працював, відкрився у 1946 році. Чотирирічне навчання вели в польській хаті. У 1956-ому збудували нове приміщення, і вже з 1969-ого запровадили восьмирічну освіту. Діти вчилися у дві зміни. Як і нині, продовжували навчання у Великому Вербчому.
За словами досвідченого директора закладу Володимира Шепеля, у 1973 році за допомогою колгоспу «Перше травня» добудували ще чотири класні кімнати, бо дітей було багато. Це дозволило перейти на однозмінне навчання та поліпшити навчально-виховний процес. Нині тут здобувають освіту 111 учнів, яких ведуть стежкою у світ знань 16 висококваліфікованих педагогів. Школа газифікована, є майстерня, їдальня на 46 посадочних місць, комп’ютерний клас. Поруч розвинена спортивна мережа з майданчиками: волейбольним, баскетбольним, ручного м’яча, є футбольне поле, гімнастичне містечко. Дирекція, педагогічний колектив великого значення надають спорту, пропаганді серед учнівської юні здорового способу життя. Володимир Олександрович, учитель фізкультури за фахом, робить багато, аби діти росли здоровими, сильними, витривалими. У районній Спартакіаді посіли друге місце серед навчальних закладів І-ІІ ступенів, є призерами районних змагань, учасниками обласних із легкої атлетики, шахів і шашок.
Також показують глибокі знання під час районних і обласних олімпіад із навчальних предметів. Школа має багато традицій, що тісно пов’язані з життям села. Мабуть, є і її велика заслуга в успіхові вихованця Івана Макаренка.
За словами сільського голови Віри Кузьмич, директор навчального закладу Володимир Шепель проводить у Бутейках велику громадську роботу. Голова сількому, член виконкому Великовербченської сільради активно допомагає вирішувати нагальні проблеми бутейківців. Село неодноразово визнавали кращим спортивним селом району.
У розмові зі мною Володимир Олександрович розповів про будівництво дороги до с. Труди, адже це значно скоротить шлях до Степаня. Вже вдалося прокласти 2 км білощебеневого покриття, залишилося – 1,5 км. Підрядник виконує роботи за кошти сільради та мешканців. Активно працюють тут односельці Петро та Василь Колдуни, також трактористи. А ще планує добудувати в школі одну класну кімнату, майстерню, їдальню, новий спортзал.
Село Бутейки, як Велике Вербче та Вірка, належить до сіл, що потраплять у 30-кілометрову зону Рівненської АЕС. Значне фінансування від велетня енергетики Полісся дозволило замінити в школі старі дерев’яні вікна, двері на металопластикові, перекрити дах. Фонд ризику, як називають його місцеві жителі, дасть змогу вирішити ще не одне питання життєдіяльності громади.

КДК працює успішно
Культурно-дозвіллєвий комплекс у Бутейках, куди входять школа, клуб, бібліотека й інші заклади, робить чимало для дозвілля односельців. Тут змістовно проходять новорічно-різдвяні свята. На чолі закладів - досвідчені завклубом Галина Давидюк, бібліотекар Людмила Давидюк, директор ЗОШ Володимир Шепель.
Зразкова чистота й порядок у сільському фельдшерсько-акушерському пункті, яким керує кваліфікований фахівець із 46-літнім трудовим стажем Марія Кокора. Відмінний медик завжди вчасно приходить на допомогу, добрим словом і ділом вірно служить клятві Гіппократа.
Приємно здивував і сільський дитячий садочок «Дзвіночок», де у двох групах виховують 40 малюків. А головне, що його вдалося зберегти й продовжити роботу в нелегкому сьогоденні.
При Великовербченській сільраді працюють спеціалісти по роботі з молоддю. За словами фахівця із соціальної роботи Сарненського РЦ СССДМ Маргарити Климець, двічі на тиждень вона буває в Бутейках, де проводить профілактичні бесіди серед школярів, контролює їх відвідування.

Відродити давнє ремесло
Покидаючи Бутейки, звернув увагу на отари овець, що випасалися, як це не дивно, в середині січня обабіч дороги. За природних катаклізмів можливо все! Подумалося: чи не відродити бутейківцям давнє ремесло – чинбарство. Адже заняття вичиняти та шити теплі кожухи дуже цінували наші предки. І досвід можна запозичити. Ось, приміром, село Мотоль Столінського району братньої Білорусі, де довелося побувати автору цих рядків. Там майже в кожній селянській хаті розводять овець. Так само й шиють і продають кожухи. Заходь - і вибирай на будь-який смак. Справа хоч і важка, але прибуткова, стала своєрідною візитівкою села, його бізнесом. Чом і бутейківцям не відродити давнє ремесло? Цілком реально…
Михайло МАЛАФЕЙ.

Схожі матеріали

Рівна, як скло, дорога з твердим покриттям, дорожніми розміткою та знаками веде до села Убереж. Хати - а в селі налічується 23 двори - розкидані...
Шосейна дорога стрічкою в’ється поміж смарагдових сосен і ялин. Деінде серед духмяної трави ховаються апетитні сироїжки. А вдалині, між дерев,...
З глибини минулого Перша згадка про село датується XVІ століттям. А в легенді, яку записала з вуст односельця Андрія Хращевського місцева...
Обсипана багрянцем опалого листя бруківка, якою їхали до Карасина понад годину, здавалось, не закінчиться ніколи. Нерукотворну красу має ця віддалена...
За майже 40 км від районного центру, на березі мальовничої річки Горинь, розкинулось славне село Корост. Уже при в’їзді очі милують ошатні...