Опубліковано СН
Тонька плакала, як і тоді: зрадницьки змахуючи сльози, тремтливо тулилася
до Марини, здригалася тілом.
- Я мушу їхати. Мушу. Там є хороша робота. Візьмеш до себе Світланку? На рік-два… Я влаштуюся й заберу її. Добре?
Марина відчула, як її душать гарячі сльози, але не хотіла, щоб Тонька побачила слабкість.
- А кімната в гуртожитку? - вирвалося мимохіть.
- До біса ту кімнату, хай пропадає! Я зароблю багато грошей і, повернувшись, куплю собі й Світланці чудову квартиру, вмеблюю. І вам з Андрієм допоможу грошима…
- Не треба…
- Що - не треба? - сполохано сіла Тонька, відсахнувшись від Марини. - Не візьмеш до себе мою дочку?
- Не треба нам твоїх грошей. Ти собі зароби.
Марина підвелася, пройшла до столу:
- Поїси? Кави вип’єш?
- Ні-ні. То я побіжу за Світланкою? Ввечері ж маю від’їжджати.
- Я піду з тобою. Сама її заберу.
У Тоньчиних очах благання завирувало вкупі з раптовою радістю і притихлою надією:
- Дякую, сестро!
Це ж вона так сказала Марині й тоді?
Василь БОЙЧУК.
Той весняний день стояв у густій заметілі квітучих дерев, у зеленій повені трав, у молочному тумані захмелілого від чистого неба сонця. Марина, на відміну від сестри, закинула навчання в університеті: готувалася виходити заміж. Ще не повідомила батьків, ще не сказала й Тоні, але вже з Віктором призначили день реєстрації шлюбу: так наполягав він, погодилася й Марина.
Коли того дня, повного сонячного весняного світла, Тоня зайшла до неї в кімнату гуртожитку, вона їй і випалила:
— Все, сестричко, я віддівувала: через два тижні з Віктором обручаємося.
На Тониному лиці раптово з’явилася якась крейдяна блідість, в очах забилася сполохана тривога…
— Ти що - не рада?
Тоня заплакала. Заридала. Залилася сльозами, зрадницьки задрижав голос. З побілілих вуст зривалися чужі для Марини слова:
— Пробач, Мариночко, пробач… Сталася біда… Сталося таке… Я вагітна від… Віктора! Не забирай його в мене…
Марина відчула, як повільно вмирає з цими словами. Бачила, як за вікном несеться кудись вдалину повінь зблідлих від цвіту садків.
- Ти ж знала, Тоню, про мене з Віктором?
- Знала, - впала навколішки. – Але… не могла з собою нічого вдіяти…
Чи є печаль більша за печаль серця? Чи є біль гостріший за біль зради, зради подвійної?
Марина зібрала свої думки докупи, бо вже розбіглися вони в полохливо-гнітючому герці…
- Забирай собі Віктора, Тонько, забирай… Мені він уже не треба…
- Дякую, сестро! Дякую, люба!
Тонька сказала? Чи то зірвало слова звідкілясь вітром?
— Дякую, сестро! Дякую, рідна!
Хто б подав Марині хоч ковток холодної води: пересихало горло, копошилися думки. Наче вже й світ не її - гарячо-червоний, у спалахах блідо-сліпучих блискавок… Глянула у вікно: і сонце, неначе зачерствілий хліб, і обрій розмитий-розмитий…
І народила Тонька від Віктора Світланку. Як дві краплі води - Віктор: і посмішка його, і погляд, і тихий голос…
Марина в село повернулася, пішла вчителювати. Непомітно з Андрієм зійшлася, думала, заради… Чого заради - й сама не розуміла. Та сталося так, що скресла сипуча крига в Марининому серці, відсіяла пурга з думок: прикипіла серцем до Андрія. Як на світ народилася! Літо заграло в її душі. І Андрій Мариною не натішиться, мружиться хитро, часто заглядаючи їй у теплі очі:
— Синочка народила, потім народиш донечку, потім — ще синочка…
Троє вже й бігають по хаті, але троє хлопчиків…
А між Тонькою та Віктором витися журба почала, пекельний сум ранками просинався й до пізнього вечора на душах осідав, сварками змінювався. То й розійшлися, чого за сизою пеленою жити? Світланка біліє на лиці від їхніх чвар, мовчить усе, замість дитячого дзвінкого сміху - похмуре мовчання.
Тонька вигнала Віктора, з дочкою в гуртожиток перейшла, комендантшею влаштувалася… Ай, то життя?
До Марини в село навідалася раз чи два: батьків немає, а з сестрою про що і як говорити? Наче захмарено між ними, хоч Марина давно вже й зла на сестру не тримала і Віктор для неї став давно чужим, загубленим за далекими гіркими думами…
Уже п’ятий рік Світланка жила в Марининій сім’ї. Із сумної дівчинки виростала щебетливою, як весняний струмочок. Раділи їй, як своїй. Одне погано: Тонька зі своїх заробітків писала рідко, то дитина й відвикати почала… А одної днини, після густого фіолетового цвіту вечірньої зливи, після холодного шуму дощу біля будинку спинилося розкішне авто. Вискочила з нього вихором Тонька, до хати влетіла. Всі за столом якраз сиділи. Погляд у Тоньки, із-за нафарбованих брів, із-за наквецяних вій якийсь плаваючий, наче гойдається, губи затремтіли:
— Світланко, сонечко! Дочечко!
Чекала, певно, на щирий усміх, на радісний сміх?
Де там - дівчинка притулилася до Марини, а та відчула, як у душу потекла важкою смолою тривога, наче збиралася там, як у козуб. Раптове мовчання, раптова тиша зійшлися в тремтливому хорі…
Тонька, як з переляку:
— Я в Італії заміж вийшла! Тепер Світланку з собою заберу! Назавжди!
До дівчинки:
— Натерпілася, донечко? Йди до мене, я ж – твоя мама!
Марина повільно попрямувала на ганок. Глянула в садок - і здалося їй, що там сивіли дерева, наче зійшлися її сиві спомини.
Тонька пробула два дні. Хвалилася, як їй добре в далекій країні, що скоро народить сина, що чоловік має меблеву фабрику, що море там синє й не таке холодне, як їхня замулена річка…
А Світланка періодично втікала від неї надвір і почувалася тривожно, як молодий птах перед першим далеким перельотом.
Зелений шовк зоряного світла простелився над землею, наче захмелений, стояв ледь помітний жовтуватий туман.
— Завтра від’їжджаємо, дочко! - сказала Тонька Світланці.
І та зайшлася в надривному істеричному плачі.
— Їдь сьогодні! - зірвалася непогамована Маринина душа. - Їдь, не зачіпай дитини! Хіба вона тобі там треба? А їй хіба там буде добре? Вона моя!
Знову безголосим хором запала в хаті тиша. Світланка кинулася до Марини, горнулася відчайдушно, мов птаха, билася грудьми, шукаючи порятунку з клітки:
— Ти моя мама! Ти моя справжня мама! Я залишаюсь! Я не поїду! Не поїду з нею!..
Світланка кричала, наче назбирала в тривожний вінок усю свою печаль, увесь сум, увесь біль, увесь розпач…
Тонька підійшла до дочки, до сестри, мов скам’яніла… Дивилася на них, здавалося, не дихала… На вустах хололи слова:
— Світланко, сонечко, коли так - залишайся, дитинко! Потім поїдеш… Підростеш, зрозумієш… А ти, Маринко, за все пробач!
Збурений клекіт, як магма з вулкана, вирвався з Тоньки:
— Ти, ти, Маринко, її справжня мати! Але дозвольте мені до вас приїжджати?
Музика спокою полилася до Марининого серця. Вона затерплою рукою погладила Світланку, опустила голову на Тоньчине плече й мовчки заплакала.