Опубліковано СН
Шоста ранку. Нарешті літо… Взимку о цій порі ще темно, а зараз маленький сонячний зайчик весело витанцьовував по стіні, хоча зовсім не час для такої радості. Здається, ще вчора Ірина по-звичному готувала сніданок для свого єдиного, коханого, милого Сергійка, а сьогодні їй доводиться ділити ліжко з самотністю.
- Знаєш, Іро, а я йду від тебе, - промовив він спокійним рівним голосом.
- Куди? - спантеличено запитала.
- У мене є інша. Я знаю точно, що відчуваю щось до неї, та й зустрічаємося вже декілька місяців. До речі, дякую, все було дуже смачно. Ти чудова дружина, а от Маринка зовсім не вміє готувати…
У голові по черзі прокручувались ці жахливі фрази. «Куди йде? Яка Маринка?». То що ж буде з Іриною? Невже Сергій зможе ось так легко все перекреслити?
- А… як же ми?
- Хто «ми»? Ти, може, не помітила, але цього давно немає.
Що було потім? Уже декілька тижнів починає свій день із заспокійливого. Повільно й неохоче розплющила очі. Навпомацки, ледве прокидаючись від солодкого сну, дістала мобільний телефон, пішла на кухню, накапала валер’янки, ввімкнула телевізор без звуку й сіла за стіл. На ньому лежав весільний фотоальбом. Господи, як же зараз це недоречно! «Ти схожа на метелика», - казав колись із невгамовною пристрастю. А що зараз? Знову пролунав гучний звук мобільного. Подруги не давали спокою, усе намагалися втішити, та це ще більше дратувало. Вимкнула. Свіжий вітер увірвався через напіввідчинене вікно й ніжно прокотився по обличчю та волоссю. Випивши склянку холодного молока, подумала: «Мені ж тільки 28… Ще ж зовсім молода! Як же я без нього?».
Повільно до кімнати зайшла білосніжна кішка Герда. «Ти, мабуть, їсти хочеш, - прошепотіла, взявши на руки маленьке пухнасте кошеня. - Ну, добре, залишайся тут, а то на вулиці не виживеш. Може, хоч комусь принесу користь… Вітаю тебе в скромній і пройнятій сумом оселі. Судячи з хорошого початку, самотньо нам точно не буде». Чотиринога приятелька уважно вдивлялася у свою хазяйку, ніби співчуваючи їй. «Він так любив свою роботу, веселі компанії і… Герду. Коли довго живеш з людиною, то перестаєш звертати увагу на дрібниці. А саме з них і складається наше життя».
Ірина глибоко зітхнула й глянула на годинник. Сльози знову стрімким потоком лилися по щоках… Як же доля могла припуститися такої помилки, познайомивши їх? А й справді, як це трапилось? Точно, згадала… Почалося все два роки тому, того жахливого осіннього вечора…
Йшла й мокла під дощем: парасольку забула вдома. А може, й не забула… Усе довкола здавалося чужим і непотрібним. Особливо зараз. Цілком нормальним явищем увійшло в її життя те, що замість будильника слугувало смс з черговим кумедним змістом. Віртуальна дружба... Реальний світ витіснив її за свої межі, тож сенс життя знайшла у вигаданих стосунках, які лиш тепер припинили своє існування. З хлопцем Ірина переписувалася досить довго і вже встигла дізнатися про всі звички й уподобання. Та от тільки варто було запитати про можливу зустріч, як ні дзвінка, ні відповіді не дочекалася. «Щасливці ті, хто нас підкорюють, а він мене втратив, отже… невдаха?!». Та на цьому чорна смужка не скінчилася. В сім’ї Іри, здавалося, любили тільки її молодшу сестру Аню. Дівчина ледь школу встигла закінчити, як батьки відправили в село доглядати паралізовану бабусю. Аню вивчили в одному з найпрестижніших вузів, відправили на практику у Францію і не могли натішитися успіхами «меншенької». Іра зовсім не мала часу для відпочинку, вона ж успішно вийшла заміж і виїхала з країни. Бабуся довго не протрималася на цьому світі, але Ірина спокою так і не знайшла. Повернувшись у місто, дізналася, що з братом матері сталася біда. Дружини та дітей у нього не було, тож знову просили допомогти…
Що було потім? Дівчина ледь не загинула. Сергій їхав у своєму авто й не помітив чорний силует. Усе було, наче в казці, хоча сама не вірила в кохання з першого погляду. Ні, це не кохання! Воно не існує! Та хто знає, як назвати почуття, коли він той, хто відчуває пісню твого серця і може заспівати її тоді, коли ти забудеш слова. Ще з дитинства мріяла про багатого красеня, але не знала, що буде надзвичайно тяжко втримати його біля себе. Весілля відбулося на найвищому рівні. Що бажала наречена, усе до дрібниць було виконане, не кажучи вже про медовий місяць у Таїланді. А що зараз? Він її просто покинув. Але, може, все-таки це не його вина? Ірина тільки раз сказала три заповітних слова, та й то ледь чутно. Чомусь згадалася пісня: «Мы слишком поздно понимаем, что любим тех, кого теряем…».
Гучний дзвінок у двері прорізав гнітючу тишу. Листоноша віддав у руки велику рожеву коробку й записку. «Не бійся, розкрий її», - прочитала. Повільно, з легким відчуттям страху розкрила таємничий пакунок. У ту ж мить кімнату заполонили яскраві метелики, що граційно літали довкола Ірини.
- Ти так схожа на метелика, - почула голос з-за спини.
- Я це вже чула на нашому весіллі, - байдуже промовила.
- Вибач, що так вийшло! Я зрозумів, що не можу без тебе. Іринко, ти - наче сонячне проміння, що освітлює мою душу. Я кохаю тебе!
- Мені було боляче… - сказала й повільно повернулася обличчям до Сергія. Думки відлетіли десь далеко-далеко, й за хвилину забулися всі образи й неприємності.
Інна ЦАРУК.