Золоте весілля Софії та Володимира Лехів

На невеликому, припорошеному снігом подвір’ї охайно та затишно. Вузенька, як стрічка, стежина веде до ошатного будиночка. Стукаємо - й двері прочиняє літній чоловік, а за його спиною жінка, скроні якої помітно посріблила сивина. Обоє усміхнені, хоч обличчя помережені густими борозенками-зморшками. Здається, що й до вуст добралися. І очі-озерця вже не виблискують тими вогниками бадьорості. Роки ж бо не ті, обом за 70. Проте любо так і мило гомоніти з ними, бо є старожилам що розповісти - прожили в парі півстоліття, нещодавно відсвяткували золоте весілля.

Володимир і Софія Лехи - шановані в Селищі люди. Бо життєвий шлях пройшли чесно й достойно. Доля пенсіонерів нелегка, але повчальна. Сидячи біля вікна, на якому морозець узявся малювати візерунки, господар розповів про своє бурхливе життя. Як і для всіх людей його віку, йому найбільше закарбувалась у пам’яті війна, що ятриться незагоєною раною вже десятки літ. Коли розпочалася, мав ходити в школу, але замість того, щоб учитись, пас корів. Не забув, як точилися в краях бої. Відчуття страху не полишає й досі, адже смерть чатувала на кожному кроці.
Якось тітка попросила малого Володю доглянути за донькою, сама ж подалась у справах. Коли дівчинка задрімала, хлопець вирішив прогулятись. На вулиці побачив яскраву «іграшку». Підібравши її, намагався розбити, аж раптом пролунав вибух.- Гострий біль і калюжа крові - це все, що відчув і побачив за мить, - каже Володимир Кіндратович. – Через декілька хвилин прибігли солдати, один з яких, знявши з себе сорочку, перев’язав закривавлену руку. Наступного дня хлопця завезли волами в Клесівську лікарню, адже під час вибуху йому відірвало два пальці. Назавжди запам’ятались тяжко поранені бійці, яких привозили з місць, де точилися бої.
У 10 років пішов до школи, закінчив Володимир Лех лише 4 класи. Щоб заробити на шматок хліба, ходив разом із сестрою заготовляти ліс. Через деякий час працевлаштувався в колгосп їздовим. Одразу прикіпив до роботи душею, бо хоч і нелегка була, зате більш-менш оплачувана. Його молодечий запал помітив керівник, отож направив на курси трактористів, але через низку обставин парубок їх не закінчив. Натомість пішов учитись на машиніста, звідти - у Чудель переробляти льонотресту. Згодом тривалий час трудився в Клесові різноробочим. А ще запам’ятались роки роботи у Вирівському кар’єроуправлінні. У серпні 1954 призвали в армію. Служив у Красноярському краї, а коли демобілізувався, повернувся в колектив. З майбутньою дружиною познайомився в неповних 22 роки. У гарну осінню днину в Селищенській сільській раді скріпили молодята свої стосунки.
- Святкували весілля в неділю й понеділок, - розповідає Софія Мусіївна. – Був лише один музикант, який грав на гармошці. Весільну сукню не купувала - позичила в сусідки. Фату зробили з медичного бинту, вінець - зі звичайного паперу, який самі й фарбували. Смакували холодцем, голубцями, варениками, капустою, салом, налисниками, вінегретом. Пили домашню горілку, якої заздалегідь заготовили декілька фляг. Із солодких напоїв був лише квас, його варили з яблук і чорниць.
Усе життя Софія Лех підтримувала зв’язки зі своїми дружками. Одна з них, Марія Легкобит, нині мешкає в Ясногірці. І хоч бачить подругу дуже рідко, все одно не забуває. 33 роки пропрацювала жінка в ланці. Зараз разом з Володимиром Кіндратовичем порається по господарству.
Швидко вилетіли із сімейного гніздечка діти. Найстарша Ольга живе й працює в Сарнах. Микола знайшов свою жіночу половину в рідному Селищі. Найменших Марію, Галину та Юрія доля закинула в Білорусь. Отчий дім і сивочолих батьків вони не забувають. Телефонують, пишуть листи, приїздять у гості. Якось завітали без попередження, привезли в подарунок диван і телевізор. Частіше буває в Селищі Ольга, не минає батьківську хату й Микола.
Довго очікували Лехи на золотий ювілей. Зустріли його за щедро накритим столом, адже, крім дітей, мають ще й 15 онуків і 3 правнуків, які також вітали ювілярів зі славною подією, зичили здоров’я та довгих років життя.