Опубліковано СН
Того дня була жахлива погода: сильний вітер пронизував до кісток, а холодний дощ змушував людей залишатися у своїх затишних домівках. Тільки Оксана поспішала виправити найгірший і найнеобдуманіший вчинок у житті.
У руках тримала маленький конверт зі словами вибачення, якщо Аліна відмовиться вислуховувати. «Навіщо я їй зіпсувала життя? А якщо і зі мною ось так?! Ні, це неможливо: мене ненавидять усі й… бояться», - мимоволі пронеслося в думках. Раптом зупинилася й довго вдивлялася в сусідній будинок. Потім схаменулася, чимдуж побігла до карети «швидкої допомоги», що стояла на обочині дороги, і, зустрівши на своєму шляху високого працівника міліції, боязко запитала:
- А… А що трапилось?
- У квартирі під номером 55 скоєно самогубство…
Чоловік далі продовжував розповідати про те, що трапилось, але Оксана вже нічого не чула, впала на коліна й заридала гіркими слізьми. Мало що розуміла в той момент, адже «55» - це не просто цифра, це знак того, що своїм жахливим єством довела людину до такого, що та не витримала й наклала на себе руки.
У колись затишній кімнаті було багато крові, й виглядала вона по-іншому: рожеві стіни тепер здавалися нудотно-дратівливими, а чорні меблі робили інтер’єр ще гнітючішим. На шкіряному дивані нерухомо лежала Аліна. На обличчі застигла посмішка, а погляд був направлений кудись далеко. На звисаючій руці Ксюша побачила різану рану у формі стебла троянди. «Вона завжди хотіла померти красиво», - промайнуло в голові, і знову серце защеміло від невимовного болю.
…Уже давно прокинулася, але ще не наважувалася розплющувати очі, аби не розчаруватися в тому, що все це реальність, а не сон. Повільно піднялася з ліжка й кинула погляд на маленьку фотографію подруги: вчора забрала щоденник і найцінніші особисті речі Аліни. Обережно перегорнула одну сторінку, другу, майже на кожній зустрічала своє ім’я. Виявляється, для цієї людини вона була справжнім тираном, але та терпіла п’ятнадцять років, починаючи ще зі шкільної парти, називала сестрою. Бо воно, взагалі–то, так і було. Однак події минулого літа багато що змінили, інакше Аліна сиділа б поруч, пила улюблену каву й посміхалася. Так, як ніхто на світі: серйозно, але водночас і по-дитячому. У ній завжди була крапелька наївності, чистоти й неперевершеної ніжності. Мабуть, цим і скорила Андрія, старшого брата Ксюші. Як же вона тоді раділа! Найкраща подруга й рідний брат покохали одне одного, але, видно, щось не склалося. Андрій почав пити, вживати наркотики, і через півроку його важко було назвати повноцінною людиною.
«Оксанка не зрозуміла. Але мені теж нелегко, просто цього ніхто не помічає. Усі звикли бачити в мені позитив і гарний настрій, тож дивуються, якщо мені вдається засумувати. Я ж людина! Вчора знову спробувала заговорити з нею, але Оксана й слухати мене не стала, вигнала, мов чуже кошеня, і сказала, що мені це просто так з рук не зійде. Розумію, вона хвилюється за свого брата, і, знаючи її, можу з упевне-ністю розповісти, на що вона здатна. Але ж я не винна, що все так трапилося».
- Дійсно, як же я була засліплена цим бажанням помститися, цим почуттям образи. Але яке дивне і навіть приємне відчуття! - мовила дівчина до мовчазної рибки, яка безтурботно плавала у величезному, на півстіни, акваріумі. Ви- йшла на вулицю й помчала назустріч сонцю. Пожовкле листя повільно і навіть якось меланхо-лічно спускалося то на плечі поодиноким романтикам, то на землю. Раптом Оксана, наче в тумані, побачила знайоме обличчя чоловіка, що сидів поблизу. На вигляд звичайнісінький п’яничка. Але ці очі… О Господи, це ж Юрко! Ні, не може бути, цей чолов’яга не тридцятирічний Юрко. Та чомусь він низько похилив голову й прикрив обличчя руками.
- Які люди! Я вже думала, ми ніколи не побачимось! - тихо промовила.
- А я тебе відразу впізнав! Давно хотів тобі сказати, але ніяк не наважувався. Я тебе кохаю! Може, зараз це звучить дивно, але правда! Ксюшо, ти така гарна, зовсім не змінилася!
- Дякую! Чого не можу сказати про тебе. Гарно ж тебе життя випробувало, - прошепотіла і з ніг до голови обдивилася співрозмовника: простенький брудний одяг, діряві черевики, неголене обличчя…
Усе це говорило тільки про одне — вона перемогла. У цю мить промайнули хвилюючі спогади юності. Він - високий, чорнявий і надзвичайно красивий студент третього курсу, вона - маленька шістнадцятирічна школярка. «Мы любим тех, кто нас не любит, и губим тех, кто любит нас», - саме словами з пісні можна було б пояснити ту ситуацію. Своїх численних залицяльників Ксюша зовсім не помічала, бо жила лише мріями про Юрка. Та куди їй?! Щотижня нова дівчина, живе лише клубами, пивом, друзями і… гітарою! Як він колись грав! Це щось неймовірне. А потім… Потім цей красунчик погрався з нею та запропонував руку дружби. На почуття юної красунечки міг відповісти лише зверх-ністю, і то в кращому випадку. «Він за моє розбите серце ще заплатить!». Дружні стосунки тривали два роки, доки не захотілося свободи. Тоді й побачила, що Юрко дивиться на неї не очима друга, як до цього. Відчувалося щось набагато більше. Тільки от не треба тепер! Навчання у вузі, нове незнайоме місто, нові друзі - усе закрутило, наче у вихорі, і вона його забула…
Тепер не віриться, що колись він був найжаданішим хлопцем на все містечко, міг обрати будь-яку дівчину, а тепер… Яка ж усе-таки солодка мить помсти!..
Інна ЦАРУК.