Опубліковано СН
Усі, хто слухав у вагоні ще не по роках посивілу жінку, скрушно хитали головами. У кожного на очах бриніли сльози, тільки в неї не було, певно, виплакала їх за життя.
- Овдовіла рано, - розповідала жінка. – Чоловік помер від ракової пухлини мозку, коли йому було лише сорок років. Залишилася з трьома дітьми, як сирота, бо і в мене на той час не було ні батька, ні матері, так само і в мого Івана. Як важко було ставити дітей самій на ноги! Але виростила двох синів і доньку добрими, працьовитими, вони мали повагу в людей і мене ніколи не зобижали. Бачили, як мені нелегко, то ж казали не раз: «Ми вас, мамо, нікому не дамо образити, будемо оберігати. Ви цього заслужили». Раділа від тих слів, але казала: «Ой, дітки, ви ще не розумієте. То ви зараз так кажете. А коли поодружуєтесь, хіба потрібна буду невісткам чи зятю?». Вони гнівались на мене за ці слова. І хто знає, як склалося б життя, але не судилося мені діждатись ні невісток, ні зятя.
Жінка замовкла. Певно, тяжко було розповідати, але хотілося поділитися з кимось своїм горем. Помітивши, як люди з нетерпінням мовчки чекають її подальшої розповіді, зітхнувши, продовжила:
- Забрала лиха година від мене моїх діток. А вони так мріяли про щасливе життя! Коли старший Андрійко відслужив в армії, задумав женитися, бо ж чекала його Галя два роки. Як і всім молодим, їм хотілося відгуляти весілля. А на це ж потрібні гроші. Знав Андрій, що я їх не маю, а сам ніде не працював, бо де ж у теперішній час знайдеш роботу? Ходив по організаціях міста, та всі відмовляли, бо скрізь скорочення. Тож поїхав мій синок з бригадою на заробітки до Москви. Перед цим зробили заручини на Трійцю, а на осінь, після Покрови, планували весілля. Писав листи, був задоволений, радів, що склали гарний договір, грошей вистачить на все. Ми вже зі сватами помаленьку готувалися до весілля, бо ось-ось мав приїхати син із заробітків.
- Ой Боже, - сплакнула жінка. – Всі приїхали, а мого синочка привезли в домовині. Розповідали, що на них напали бандити, відібрали все зароблене. Андрійко найбільше опирався, то йому всадили ножа в серце. От і відгуляв мій синок весілля… А це вже було ж перед Покровою. Проводжала Галя свого коханого в білосніжній сукні, яку наготувала до вінця, і коровай ділили на кладовищі. Але я того не бачила. Втратила свідомість, коли виносили дитину з хати, опинилася в лікарні. Важко перенесла смерть сина. Але людська душа все перетерпить. Ішов час, дорослішали менші діти. Катя вступила до медичного училища. Вона з дитинства мріяла стати лікарем, хотіла бути педіатром, лікувати дітей. Закінчила його з відзнакою. Але коли повернулася додому, на роботу влаштуватись не могла. Була і в обласній лікарні, і в районній, але скрізь відмовляли. Дівчина впала у відчай, коли почула, що для того, аби працювати медсестрою в районній лікарні, потрібно дати хабара шістсот доларів. А це ж було нам не під силу! Але дивлячись, як страждає донька, продала корову, кабанця, решту позичили в людей, назбирали потрібну суму – стала працювати в лікарні. І все було б добре, якби ті хабарники хоч трохи мали совість! Через півроку Катю звільнили з роботи, знайшли привід. Дізнались потім з таємних джерел, що хтось за її місце дав набагато більше. Не могла заспокоїтись після того. Адже вона ще й не встигла стільки заробити, не справила собі гарного одягу, про який мріяла, не розрахувалась з боргами. Змарніла зовсім. Тиждень побула вдома, а потім не витримала, пішла проситись до того, хто брав гроші, аби взяв її на роботу хоча б санітаркою або ж прибиральницею. Та, вочевидь, відмовили. Не бачила я після того живою свою доньку. Там, у лікарні, з розпачу наїлась сильнодіючих пігулок, і врятувати її не змогли. А лікарня навіть на похорони нічого не виділила, мовляв, мало працювала. Похоронила й доньку. Залишилась з найменшим синочком, Васильком. Так боялася його втратити! Він, розуміючи, скільки витратила на похорони брата й сестри, скільки заборгувала людям, вирішив допомогти мені. І чим, ви думаєте? Як і його брат, поїхав на заробітки до Москви. Хоч як вмовляла, благала, молила Бога, щоб відвернув його від тої поїздки. Щось відчувало моє серце. І недарма. Його спіткала Андрійкова доля. Коли вже розрахувались, хлопці отримали гроші, задоволені поверталися додому, їх на вокзалі як нелегалів заарештувала московська міліція, конфіскували гроші й так побили, що Василько через півроку помер. Як він плакав, коли відчув, що вже відходить з цього світу. Казав: «Ой мамо, мамочко! Як хочеться жити. Пробачте, що залишаю вас на цій землі одненьку. Не судилося нам зігріти вас на старості…». Як моє серце витримало, сама не знаю. Тепер у мене дорога тільки одна – на кладовище. Кожен день відвідую своїх діток. Вони лежать поруч, дивляться на мене з надмогильних пам’ятників, розмовляю з ними, розповідаю, як мені живеться, як прошу Бога, аби забрав мене до них. Бо навіщо вже жити? Як подумаю на самоті, що мої діти, які ще нічого не бачили в житті, нікого не зобидили, не вбили, не вкрали, хотіли просто чесно жити, то іноді й пам’ять втрачаю. Але ніхто того не бачить. Не доведи Боже таке спізнати нікому, - мовила жінка наостанок, бо скоро й вийшла на якійсь зупинці. Усі, хто слухав її, дивились одне на одного й мовчали. А я подумав: «Хіба ж то лише її спіткало таке горе? Скільки наших дітей тиняються по світу, заробляючи якусь копійку на прожиття, скільки їх пропадає безвісти або привозять в домовинах, але нікому до них немає діла, ніхто не хоче чути плачу матерів. Бо жорстоким став світ, жорстокі в ньому й люди».
Володимир ПІНЧУК.