Опубліковано СН
Іван з Ніною того суботнього ранку збиралися в ліс по гриби, як несподівано задзеленчав дзвінок від баби Соні. Вона жила в трикімнатній квартирі сама, у свої шістдесят п’ять років часто хворіла, а останнім часом недуга зовсім прикувала до ліжка.
Не могла ні встати, ні сісти, за нею потрібен був догляд. Родичів жінка, певно, не мала – так принаймні думали жильці п’ятиповерхівки, в якій мешкала. Бо відтоді, як поселилася тут, ніхто ніколи до неї не навідувався. Тож Іван з Ніною, які жили в одному під’їзді й на одній площадці, постійно піклувалися про стареньку. Поставивши у своїй квартирі дзвінок, вивели до ліжка, де лежала баба Соня, кнопку, щоб вона могла натиснути на неї та повідомити сусідів, коли їй щось потрібно або стане зле. Так було й цього разу, Іван миттєво кинувся на виклик хворої. Помітив, що бабуся чимось стривожена. «Що з вами?» - спитав.
- Ой, синку, сон мені такий наснився: прийшов батько, якого й не пам’ятала, бо ж помер, коли мені було всього три роки. Привиділось, ніби звав до себе: «Де ж ти, доню, так забарилася? Хочу побачити тебе». І зник.
«Ой, бабуню, то добре, що батько наснився, чого ви так сполошилися?». – «Ні, Іванку, то вже кінець, коли батьки звуть до себе. Прошу тебе, привези до мене нотаріуса». – «А навіщо він вам?» - «Не питай, краще поспіши, бо можеш не встигнути».
Іван забіг до себе у квартиру, сказав дружині, щоб впорядкувала стареньку й посиділа біля неї, а сам поїхав. Через годину нотаріус був уже в баби Соні. Немолодий чоловік, привітавшись, сів біля неї: «В якій справі я вам знадобився, бабусю?». - «Ой не кричи, чоловіче, не глуха. А викликала тебе, щоб переписав мою квартиру та все майно на оцих людей,» – вказала на Івана й Ніну. Ті здивовано переглянулися: не чекали такого й у думках не мали. «Ви добре подумали?» - перепитав юрист. «А тут і думати не треба, - відповіла. – Вони мене доглядали, тримали на цьому світі, значить заслужили».
Нотаріус сів оформляти спадщину. Коли закінчив, попросив Івана привести двох свідків, бо ж усе може бути. Той позвав літнього сусіда Марка, який часто сидів із бабою Сонею на лавочці під вікном, і її подругу Настю. Нотаріус запитав при всіх бабу Соню, чи з доброї волі переписує квартиру на Івана Мойсюка, попросив підписати папери. Авторучка випала з рук, господиня залилася сльозами. «Що з вами, може, передумали?» – запитав нотаріус. – «Ні, що ви, – крізь сльози мовила старенька. - Моє рішення тверде. Але якби ви знали, як то важко переписувати все, чим жила, на чужих, коли маєш рідну дитину».
Усі перезирнулися. «Так, добрі люди, є в мене синок, якого любила більше всього на світі, бо, окрім нього, нікого й не було. Любив і він мене, але доти, поки не одружився. Тоді дитину ніби хто підмінив. Стала для нього зовсім чужою, а над дружиною аж трусився. Боявся, аби слова на неї не сказала. Але не втручалася, щоб сину добре жилося. Та все-таки важко було на серці, що він так тяжко працює, а невістка лежить цілими днями, тільки музику слухає. Дорікнути їй не мала права, але якось ніби жартома сказала: «Сашку, ти б свою Анжелу хоча б перевертав з боку на бік, а то пролежні будуть». А вона десь зачула це й влаштувала такий скандал, що аж сусіди позбігалися. Та й син напав на мене: «Чого ти втручаєшся в моє життя? То моя дружина, не чіпай її».
Через два дні вони вибралися, повезла невістка синочка до своїх батьків і більше до мене не пустила. Продала я свій будинок, бо ж важко самій поратися, і купила ось цю квартиру. Все чекала, що син повернеться. Одного разу він таки навідався до мене. Зраділа невимовно, цілувала його руки, але бачила, що був якимось холодним. «Мамо, попроси пробачення в моєї Анжели». Мене аж затрусило: «А чим я завинила, синку? Чого це маю перед нею принижуватись?». - «Що ж, мамо, сама винувата. Ось залишаю свою адресу. Якщо надумаєш, приїжджай». Але я цього зробити не могла. Ось так і охололо до матері синове серце. Знаю, що є в нього діти, онуки, але не довелось мені їх бачити, колихати, радіти першим крокам. То, певне, невістка якимись чарами його поїть, щоб Сашко забув за мене». Замовкла, почала важко дихати. Їй стало погано. «Іванку, - звернулася вона до сусіда, - ось там у шухляді лежить Сашкова адреса. Дай йому телеграму, що мати лежить при смерті. Хочеться побачити його востаннє».
Іван телеграфував того ж дня. Бабі Соні гіршало, а може, ще й від того, що минуло вже два дні, а сина нема. Зате коли на третій відійшла з цього світу, Іван знову дав телеграму. Вони приїхали на двох іномарках: невістка, діти, онуки. Якби ж то баба Соня встала та побачила, яка в неї велика рідня! Але видно, що не до неї приїхали, бо й не підійшли до покійної. Тільки син сидів мовчки біля матері, з очей капали сльози. А «рідня» розбіглась по кімнатах, щось розглядали, планували, розставляли. Чути було, як найменші діти сперечалися між собою: «Це моя буде кімната». - «Ні, моя». А після похорону, поминального обіду, що влаштував Іван разом із сусідами, невістка заявила: «Прошу всіх звільнити квартиру. Нам потрібно провітрити, навести порядок і відпочити з дороги».
Тут уже не втримався Марко: «А хто це нас виганяє? Ми тут завжди були бажаними гостями. А вас ми не знаємо, звідки приїхали?..». «Я невістка, - ніби з гордістю заявила Анжела. - А то її син Олександр, це наші діти й онуки. Ще які питання є? Ми тут господарі». Діда аж затрусило: «А де ж тебе, невістко, носило зі своїм виводком, коли свекруха була жива? Чому ні разу ніхто з вас не відкрив до неї двері, не сказав доброго слова, не підтримав у важку хвилину? Ось хто тут господар, - вказав на Івана, - він тримав її на цьому світі. Чужий, а був для неї рідніший за рідного сина, який забув, що в нього є мати! Іван не відходив від баби Соні до останньої хвилини її життя. Тому й переписала квартиру на нього».
Коли побачила документи, оформлені нотаріусом, аж позеленіла: «Сашо, твою матір ошукали, заставили це зробити. Ти ж у неї один спадкоємець!». Анжелу було не впізнати. Олександр вислухав докори дружини, сказав: «Ні, мати вчинила правильно. Чужі ми в цій квартирі. Даремно розраховувала на неї. Не заслужила ти цього». Відтак потиснув руку Івану: «Спасибі тобі, добрий чоловіче, що не залишав мою маму в біді. Будь тут господарем». Глянув на портрет матері на стіні, сказав: «Прости мені, мамо, з того світу, що все життя був на поводу в дружини. Бо сам собі цього ніколи не прощу».
Уся родина того ж дня поїхала додому, а він залишився, носив сніданок на цвинтар, цілий день сидів на могилі батьків, адже тільки зараз зрозумів, який самотній. Бо вже не впевнений був, чи потрібен зараз дружині?
Володимир Пінчук.