Опубліковано СН
Цікаво, чи багатьом (щиро надіятимусь, що ні) доводилося з іронічною посмішкою затоптувати своє кохання, давно кимось забуте або й взагалі непізнане? Це питання роздирало душу, виїдало зсередини порубцьоване й без того серце, наче кислота, затьмарювало безкінечні лабіринти свідомості…
Бо розумів, що один з них. З тих, кого, мовби цвяшком, прибили до стіни й нахабно змусили дивитися на те, як вона стоїть в отій чарівній, бездоганній білосніжній сукні, ніжно тримає його за руку й щось лагідно шепоче на вушко. Зараз запрошення на оце нетипове, в американському стилі, весілля не виглядало безглуздим жартом з боку вірних друзяк. Тепер мої очі ясно бачили всю картину під назвою «Звичайнісіньке людське щастя очима страждальника». О! То ще, виявляється, я тримався справжнісіньким героєм! Жодних емоцій, непорозумінь чи образливих фраз у бік молодят не було. Отак!
Зате які були емоції наступного ранку! Вочевидь, остання пляшка недешевого вина була все-таки зайвою і дарма не послухався свого внутрішнього голосу. О Боже! А коли я його, власне, слухався? Байдуже! Розпочинаю з сьогоднішнього дня нове життя! І зовсім не важливо, що так і не збираюся, хоч як би сильно хто мене просив, викидати наші спільні портрети, що, ніби шахи на чорно-білій дошці, знайшли прихисток у моїй, зізнаюсь, таки холостяцькій квартирі! А кому вони, власне, заважають? Може, їй? Та ну! Тільки такий дурень, як я, міг би подумати про те, що вона запитає, чи зберіг наші фотографії. Їй було, вочевидь, не до того! Ось щебетала в слухавку, який чудовий і мужній її чоловік, яка в неї гарна й коштовна обручка і що останнім часом почувається, як то кажуть, не дуже добре (що свідчило про вагітність?).
То, схоже, я все-таки дурень? Це ж треба до останнього на щось надіятись! На що? На те, що на третьому місяці вагітності моя маленька принцеса збере речі й піде від свого заморського, точніше заокеанського, містера? Чи на те, що це лише весілля з розрахунку й стріли амура ще досі стирчать в її тендітному серденьку? Хм… А вона таки бездоганна… Особливо тоді, коли рано-ранесенько побачив її на сходах у під’їзді. Сльози чорними потьоками лилися з її очей, але вона посміхалася! Сиділа, плакала й сміялася. Кумедна… Уже тільки за це варто покохати. А ще за те, що любила, та ні, безмежно любила солодке. Маленька цукерка робила її щасливою, і в такі моменти вона нагадувала дитину! Дорослу дитину… То хіба я хочу так багато? Всього лиш прокидатися поряд з цим янголятком. Та яке прокидатися?! Я б ночами не спав, оберігав її сон, милувався гарненьким обличчям і божественним тілом. Показав би їй рай на землі та прочитав свої поеми. Хотів би назвати в її честь найяскравішу зіроньку й дивитися в обіймах на захід сонця…
…Вона стояла на порозі в легенькій рожевій літній сукні й намагалася безтурботно посміхатися. Округлий животик робив її ще прекраснішою і… О ні, немає ще такого слова, яким можна описати це відчуття. Треба побачити й відчути. То вже потім дізнався (час таки показав, хто є хто), що шлюб - справжнісінька мука для молоденької дівчини. І що їй не треба купа грошей, дороге авто й екзотична їжа. Потрібні ласка, увага та любов. Дійсно, що ж він може їй дати, повертаючись з роботи майже опівночі, злий і втомлений? Точно не ласку…
А потім намагався знайти своє щастя… Банально, правда? Зрозумівши, що його можна купити (і хай що б там люди казали, повірте, можна), згадав свої дитячі мрії. Наївний, уявляв його золотистим пилком у блакитній коробочці, перемотаній тоненькою атласною стрічкою. А все виявилося набагато простіше - маленька купка білого порошечку… Моє штучне щастя, до якого мало-помалу починав звикати, виявилося казковим! Та її так і не зумів розлюбити, швидше навпаки, у моменти так званого кайфу ще ясніше розумів, що вона для мене ідеал чистоти й ніжності, який прижився й нахабно паразитував у моїй свідомості. І нічого з цим не вдієш! Бо моє кохання страждає в холодних ланцюгах шлюбу, а разом з нею мучуся і я. Вона має здоровенний особняк з купою прислуги й новонародженого синочка, на жаль, схожого на тата. А я - напівпорожню квартиру, і щодня тамує мій біль один грам щастя…
Інна Царук.