Опубліковано СН
За вікном граціозно пропливали позолочені берізки, у незмінному вбранні – сосни та ялини, де-не-де вибігали назустріч багряні клени. У моєму житті настала ще одна осінь.
Скільки їх ще буде – невідомо. Думки, наче павутинки бабиного літа, вилітали з вагона й пливли одна за одною вдаль, а натомість з’являлись інші.
Тихий голос вивів із забуття. До мене зверталась бабуся: «Біля Вас можна присісти?». Ствердо кивнула головою. «А Ви далеко їдете?» - «До Сарн». Погляд знову звернула до різнобарв’я осені, намагаючись продовжити хід думок. Та за якусь мить вони повернулись до моєї сусідки. Натруджені руки, помережене зморшками обличчя, та вдягнена в усе нове, акуратна. Захотілось з нею поговорити: «Вибачте, а Ви, мабуть, у гості їдете?». Жінка аж просвітліла, було видно, що захотілось вилити душу і, звичайно ж, це най-краще зробити незнайомій людині. А то в селі тільки по-ділися з кимось сокровенним, а за мить знають усі.
Народилась і виросла Настя в маленькому селі, окрім неї були ще дві сестри та два брати. Батьки скромні, роботящі люди, тож перейняла їх вдачу. Красива, працьовита дівчина не залишилась непо-міченою. Найвродливіший парубок села почав упадати за нею. Відіграли весілля й поселились у маленькій хатині, що залишилась після бабусі. Петро працював на залізниці, що-правда, гроші заробляв, але вдома його майже ніколи не було. Щоб дістатись на роботу, потрібно було раненько подолати декілька кілометрів, аби встигнути на поїзд, а повертався пізно ввечері. На плечі молодої жінки ліг весь тягар домашньої роботи, адже життя в селі немислиме без корови, свиней, птиці, чималого городу. Допомагала рідня, на вихідних – чоловік. Наче сонечко весняне, з’явилась у хаті донечка. Молоді батьки цвіли від щастя, хоч і клопотів додалось. Лелека, мабуть, дуже полюбив молоде подружжя – мине рік чи два, та й знову принесе хлопчика чи дівчинку. П’ятеро дітей нелегко було й обіпрати, і нагодувати, і встигнути зробити все по господарству.
Одного дня Петро повідомив, що йому запропонували квартиру на станції, ближче до Сарн. Буде легше діставатись на роботу, більше вільного часу, дітям близько до школи. Сім’я, не роздумуючи, переїхала в нове помешкання, та Насті легше не стало, адже тепер її оточували чужі люди. Минуло декілька років – і милу, роботящу жінку полюбили, а от у сім’ї повіяло холодом. Хоч намагалась жінка розтопити лід, її старання були марними, чоловіка наче підмінили: його не цікавили ні діти, ні господарство, почав часто повертатись уночі, пояснював, що терміново виїжджав на перегін. Декілька років Настя, як риба об лід, билась, та життя ставало дедалі нестерпнішим. Жінка танула, як свіча. І тоді односельці заговорили в один голос: чоловік і батько її дітей має іншу жінку. Стримуючи ридання, запитала в нього, а він не знітився, не здивувався, а зверхньо відповів: «Так, люблю Марію. Навіть краще, що ти вже все знаєш. Я переходжу жити до неї». Зібрав речі й пішов. Не знає, скільки часу просиділа закам’янівши, ноги не слухались, а руки, наче перебиті крила, звисали додолу. Нарешті з гулу, що стояв у голові, випливла думка: «Що сказати дітям? Як пояснити?».
Чутки розповсюджуються швидко. Через декілька днів приїхали родичі. Батько сказав: «Терпи, дочко, Ісус Христос терпів, і ти терпи. Ніколи не нарікай на долю між людьми, щоб ніхто твоїх сліз не бачив. Ми допомагатимемо». Брат Петра пішов до нього, аби поговорити. Той відповів коротко: «Скільки можу працювати? Життя коротке, хочу пожити для себе». А згодом був суд: нова дружина хотіла зареєструвати шлюб. Дітей у неї не було, Петро зажив, як вареник у маслі. Настя ж рахувала кожну копійку. Треба було ставити дітей на ноги. Почали поступати у вузи, допомагала рідня її і Петрова, сусіди, хто чим міг. Та найбільшим катуванням для жінки було йти в крамницю, де продавцем була Марія, завжди дорого вдягнена, нафарбована, із гарною зачіскою. Худа, у скромному вбранні, Настя заходила в продмаг - і десяток пар цікавих очей пронизували її наче стрілами. Що ж буде? А вона спокійно говорила: «Маріє, дай мені хліб, цукор і т.д.», - брала продукти й виходила. Ніхто навіть не здогадувався, чого коштує цей спокій. Прийшовши додому, ридала, а іноді не вистачало сил стримувати сльози, і вони застеляли їй світ.
Добрі люди допомогли праце-влаштуватись на залізницю. Життя поступово входило в колію. Петрові ж судилось розкошувати недовго, через декілька років раптово помер. Люди говорили, що це Бог його покарав. Діти здобували професії, одружувались, дарували бабусі онуків.
«А з ким Ви живете тепер?» - запитала. «Із сином і невісткою, внуки роз’їхались, уже правнуки є. Оце в доньки гостювала, додому повертаюсь. Добре мені тепер, та зір дуже поганий, виплакала свої очі. Уже й зла не держу на Петра, царство йому небесне, а в душі наче незагоєна рана пече». Жінка притихла, замислено задивилась у вікно й, немов ненароком, змахнула зі щоки сльозу.
Софія Степова.