Опубліковано Петро Катеринич
Бабця Ганна ззовні була простою жінкою: волосся вкривала сивина, руки натруджені, мозолясті, а на обличчі недоречно простелились грубі стежки зморшок.
Думалось, що їй десь сімдесят, але була на сім літ старшою. Синів у неї нема, доньок теж, чоловік помер десять років тому, залишилась на цьому світі одна в старій хаті. Так і жила: сама воду з криниці носила, дрова рубала, до лісу ходила, тримала невелике, однак добротне господарство. А ще в неї була корова Дуся. Звичайна чорно-ряба, проте давала щодня п’ятнадцять літрів молока, як на цю місцевість забагато. Тому Дусю-рекордсменку бабця шкодувала. А ще прибилися старий поскубаний кіт і блохастий кульгавий пес. Його не прив’язувала, хай собі доживає віку на волі, уже й так немічний. Отож як хто прийде - а до бабусі дуже рідко вчащали - то і голову лінується підняти, не те щоб гавкнути. Рідні Ганна близької не мала, телевізора теж не було, нащо він старій людині? Пенсію збирала та відкладала на чорний день. Десь радіо старе валялось…
Починався день урочисто й радісно: Ганна виганяла корову, давала поросяткам (тримала двоє), випускала й годувала курей і качура з качкою. Це так, для престижу. Адже на хуторі своя конкуренція. Он у Марусі десять качок, п’ять гусей, корова, троє свиней та ще й індики на додачу, вона місцева знаменитість. Щоправда, в неї є господар, кінь, підвода… Друге місце вже довгий час тримає Манька, а третє - стара буркотуха Ольга. Так любить напакостить, так любить напортить, зовсім сором втратила… Уже не раз Ганна бачила, як вона повний міх попелу Марусі під пліт сипала, буряки топтала, капусту зрізувала, шептала, проклинала… Але мовчить собі баба, нащо їй воно?
Вкинувши до рота хліба, запивши чаєм із не раз використаного пакетика, сипнувши півложки цукру, зранку йде в поле. Там для нас нема нічого цікавого, а для неї то цілий всесвіт. Пополовши буряки, носить із канави воду залатаним, старим, як світ, залізним відром і підливає розсаду. Потім знову знаходить собі діло, ще і ще… А із заходом сонця вертається додому, вся об’їдена мошкарою, по дорозі нарве білих ромашок, поставить у хаті. Уже світить місяць, співає соловей у садку. Тоді Ганна перелякано біжить до свиней, нашвидкуруч голими руками січе кропиву, мішає картоплю, поспішає до корови, курей, двох розтовстілих качок. Наостанок під вечірнє півняче «Ку-ку-рі-ку» зупиняється, розуміє, що не може розігнути спини, отак присядком і йде до хати, лягає на лаву. Через декілька хвилин знову встає і йде до пса, де ж то кіт бродить? Врешті-решт сідає під старою розлогою грушею і щось думає… Руки, вкриті червоними пухирцями, печуть, та Ганна звикла. Тут і кіт прибіг Бог зна звідки, примостився біля баби, муркоче, треться, їсти хоче. Що ж, зараз нагодує і лягатиме спати. Взавтра п’ятниця, такий же самий день…