Опубліковано СН
Хоча в Сарненській «районці» працював недовго, лише два з половиною роки - з березня 1986 по серпень 1988-го - відтоді чимало закарбувалося в пам’яті.
Буквально з перших хвилин відчував до себе чуйне, я б сказав, родинне ставлення всіх працівників, у тому числі й з боку головного редактора «Будівника комунізму» Миколи Степанчука. На жаль, доля відміряла талановитому журналісту коротку життєву дорогу, бо у 2003 він пішов за межу вічності. Царство йому небесне, як і іншим, нині покійним газетярам.
На той час не один рік друкувався і в обласних газетах, і в республіканських, але чого гріха таїти, у журналістиці був ще необстріляним новачком. Тож на посаді штатного працівника робив перші кроки. І в цьому немало допомогли такі шановані мною Катерина Гомонець, Раїса Бричкова, Георгій Александрович, Марія Войтович, Іван Кузьменко. Доброту випромінювали фотокореспондент Петро Радчук, коректор Віра Магрело, інші колеги. Багато цінного почерпнув і в молодих тоді журналістів Миколи Драганчука та Василя Абрамчука.
Пам’ятаю, як на планерках головний редактор не раз і не два відзначав з-поміж інших матеріали Миколи Драганчука, а особливо ті, що стосувалися воїнів-інтернаціоналістів, знаних людей Сарненщини. Мені теж було приємно чути схвальні відгуки на свою адресу стосовно передовиці, замальовок, інформацій тощо. Микола Степанчук радив частіше бувати в колгоспах і радгоспах, завідуюча відділом Марія Войтович – побільше готувати до друку критичних публікацій, а Іван Кузьменко нерідко просив більше думати над матеріалами, не надіючись на чиюсь допомогу. Мало-помалу засвоїв необхідні ази в нелегкій діяльності журналіста. Не забуду також приємної та щирої посмішки секретар-друкарки редакції Галини Островської. Завжди буду пам’ятати і водія Олексія, нехай спочивають у Бозі.
Моя робота не обмежувалась газетою, бо ж одночасно працював кореспондентом-організатором районного радіомовлення. Пам’ятаю, тричі на тиждень готував радіопередачі в одній з кімнат районного відділення зв’язку. Щоб вони були змістовними й цікавими, залучав до співпраці журналістку Раїсу Бричкову, спасибі їй сердечне за це. Запрошував виступити на радіо працівників різних галузей виробництва, громадських кореспондентів Богдана Кузяка, Леоніда Куліша-Зіньківа, ветерана Великої Вітчизняної війни Олександра Лебєдєва, директорів і передовиків виробництва.
Пригадаю ще, як уважно ставився до Сарненської «районки» перший секретар райкому партії Іван Тєрєхов, який часто бував у редакції, чим міг допомагав, усіляко підтримував. Скільки буду жити, пам’ятатиму, якою нелегкою, зізнаюсь, була моя дорога до роботи. Адже щодня мусив вставати рано та їхати з Рівного в Сарни й повертатися цього ж дня додому. Були часи, коли доводилось ночувати й у редакції на стільцях. Та ці незручності з великою насолодою та приємністю сьогодні згадую. Бо, можливо, вони й формували мій характер, а ще сприяли тому, що вже в пенсійному віці написав краєзнавчу книгу «Минувшина Рівненщини: далека і близька».
Був вдячний редакції Сарненської газети, яка направила мене в Київ на республіканські курси з підвищення кваліфікації працівників радіомовлення. На них не тільки почерпнув такі необхідні знання, а й познайомився з досвідченими журналістами, видатними українськими співаками. Не забуду чудові лекції нині вже покійного викладача факультету радіомовлення Київського державного університету імені Тараса Шевченка Володимира Олійника.
Окрім усього зазначеного, був ще в моїй біографії факультет журналістики Київського держуніверситету, на якому здобував таку необхідну в роботі вищу освіту, працюючи в Сарненській «районці». Буду завжди пригадувати студентські роки й зустрічі у вузі в кінці 80-х з колегою, тоді також студентом Миколою Драганчуком, нині головним редактором газети «Сарненські новини».
Багато ще міг би пригадати цікавого з життя, пов’язаного із Сарнами, газетою, в якій ріс, мужнів, зустрічав зими та весни, де справді гартувався мій характер, де навчався долати всілякі труднощі саме в її працівників. Щасти вам, шановні колеги, й нових творчих успіхів!
Чеслав ХИТРИЙ.