Опубліковано СН
Так розпорядилося життя, що в журналістику прийшов, закінчивши фізико-математичний факультет педінституту. Ще на службі в армії, потім студентом дописував у різні видання, і мене помітив редактор Сарненської районної газети «Будівник комунізму» Борис Бобер.
Зустрівшись якось зі мною, на той час студентом-випускником, запропонував у майбутньому роботу, звичайно ж, творчу в редакції. Усі мої сумніви: «Чи зможу?» блискавично розвіяв. «Душу журналіста відчуваю на відстані», - отак і сказав.
Тож мені залишилось лише отримати направлення з інституту в Сарненський район. Звичайно ж, на вчителювання. «Останнє – за редакцією», - пояснив Борис Васильович. Таке направлення було отримати неважко. І ось з дружиною Зоєю Василівною приїхали в Сарни. Це був серпень 1970 року.
Та, звісно, в житті все тече, все змінюється. По приїзді з’ясував, що тут уже новий редактор газети, бо Борис Бобер перейшов в обласний часопис «Червоний прапор». Що робити? Та завітав до редакції, зустрівся з керівником Іваном Кузьменком. Розповів йому про домовленість з його попередником про роботу. Зараз, через роки, уявляю, як насмішив тоді його. Ще б пак, фізикові в журналісти захотілось! Однак редактор спокійно відповів:
- А що ж, можна спробувати: якраз вакансія є – Леонід Куліш розрахувався, теж педагог.
«Отакої, Леонід Куліш не витримав, а я куди прийшов?» - подумав. З редактором же домовився, що попрацюю до 1 вересня, а там буде видно. Отримав призначення в школу № 1, дали місце роботи й дружині. І поринув у журналістику з головою. Найперше скажу, що мені пощастило – відразу прийняли в колективі за свого. І Володимир Кобись – журналіст від Бога, і Катерина Валько, і Георгій Ваганов, і Ганна Чиченіна, і Петро Радчук охоче передивлялись мої доробки, радили, вчили журналістській майстерності, приносили підручники з журналістики. А я дуже швидко вчився цій справі, багато чого вдавалося. Отож, коли наблизилось 1 вересня, редактор запропонував постійну роботу в газеті. Усе закінчилося тим, що до обіду працював у школі, бо вже хотів стати видатним педагогом, а в другій половині дня йшов до редакції.
Сім років пропрацював у «Будівнику комунізму». Комунізму так і не побудував, але дечому навчився. А головне, зрозумів що журналістом можна стати через працю й навчання. Тож тим шляхом і йшов, а точніше, намагався йти. Закінчив відділення журналістики пар-тійної школи в Києві, стажувався в газеті «Сільські вісті», 17 років працював редактором Костопільської «районки», більше шести очолював редакцію обласної газети «Вісті Рівненщини». Мені везло на гарні, творчі колективи.
Та завжди з вдячністю згадую Сарненську «районку». То були мої перші журналістські університети.
Петро ВЕЛЕСИК.