Опубліковано СН
Того осіннього ранку в перший день виходу на роботу в редакцію мене розбудили дзвінкі сарненські півні. Тому й згодом боязні проспати не було – вони жили у дворі невеликого приватного будиночка навпроти моєї кімнати в гуртожитку.
Звичайно, хвилювалась, як зустріне колектив. Але, як виявилося, даремно. Так само, як даремно побоювалася заступника редактора Георгія Ваганова. Він мав командирський голос і здавалося, що постійно ходить сердитий. Проте насправді це був вимогливий, справедливий керівник і глибоко порядна, добра людина. Взагалі колектив поставився до мене дуже доброзичливо. Можливо, аж занадто. Тут працювали люди трохи старші, досвідченіші, котрі розуміли, що гнути на коліно молоду людину, яка ще десь там літає в поетичному піднебессі, не варто. Прийде пора - і життя поверне її на землю.
Виділили кабінет, суміжний із секретаріатом. Отож із Катериною Гомонець були хорошими сусідами. І це виявилося корисним, бо коли вона вносила правку в мій матеріал, цікавилася, що думаю з приводу цього.
У кабінеті стояв старенький стіл і чимось нагадував якусь канцелярію – дві тумбочки з шухлядками, а зверху окремо клалася стільниця, оббита чорним дерматином. Фотокор Петро Радчук - дуже хороша й щира людина - жартома називав її за чорний колір «Таніне віко». Телефон теж був старенький, іноді видавалося, що в ньому не вистачає ручки, яку треба крутити, щоб викликати телефоністку: «Баришня, з’єднайте мене…». Цей апарат ще й виявився з характером, часто «бастував». Тоді вихід був простий – погладити його по крутому боці й сказати, що він хороший. Дивно, але допомагало!
Для початку перечитала підшивки. Найбільше впадали в око матері-али Раїси Бричкової: емоційні, добрі, близькі до життя. Подобалися й публікації Катерини Гомонець. Гарно писала й Тетяна Ваганова, котра тоді очолювала районне радіо-мовлення. Більш стриманий стиль належав Георгію Ваганову та редактору Івану Кузьменку, журналістам Марії Войтович, Андрію Шекелю.
Чесно кажучи, приїхала в Сарни тому, бо в мене чомусь виникло питання, чи не помилилася з вибором професії - юність завжди категорична у своїх судженнях. Сарненська «районка» «Будівник комунізму» стала доброю школою, але такою, яка не зламала, а допомогла утвердитись в обраному фахові. Можливо, завдяки доброзичливості й мудрості людей, які тут працювали. Наприклад, майже ніколи не виконувала рядковий план, та й взагалі його існування принципово не помічала. І за це не влітало. Просто старалася писати те, що мені ближче. І часто шукала натхнення. Тепер із досвідом, із плином років розумію, що в нашій професії іноді потрібне й звичайне вміння, добре знання свого ремесла. Хоча, звісно, у багатьох моментах без натхнення, коли душа, як актор, перевтілюється в людей, про яких пишеш, бере на себе їх переживання, не обійтися.
По суті, час роботи в Сарненській газеті став часом пошуків, становлення, духовного зростання, збагачення душі, де наставниками були письменники-класики Ліна Костенко, Григір Тютюнник, Чінгіз Айтматов, Нодар Думбадзе, Еріх-Марія Ремарк, Федеріко Гарсія Лорка… і життя.
…Пригадую, як до мене примчав схвильований працівник музею Володя Кузьменко:
- Таню, у нас зараз є такий цікавий чоловік! З директоркою Раєю Тишкевич вирішили, що ти маєш про нього написати!
І справді, з величезним задоволенням написала матеріал про столичного художника Григорія Машкевича, який саме робив у музеї діораму. З’ясувалося, що він у війну визволяв Сарни і тут його поранили. Тим часом родині прислали похоронку. І от коли Григорій, підлікувавшись, взявся наздоганяти свою військову частину й дістався в Сарни, побачив на обеліску братської могили своє прізвище. Уявляєте, що було в 20-річного юнака на душі? Але Бог послав йому довгий вік, а згодом навіть зустріч із містечком, яке його, юного, колись поховало й оплакало.
Бувало, що й приходили сваритися. Колись до Івана Кузьменка навідалися зі скаргою, що до Дня вчителя написала не про ту людину. Адже райвідділ освіти хотів, аби в таке свято в пресі педагогів представляла інша особа. Чесно кажучи, у райвідділ дзвонила й запитувала, про кого хотіли б почитати, але вони так довго, як казали, колегіально, радилися, що зайнялася пошуками сама. Мені запропонували вчительку географії з однієї із сарненських шкіл, милу, по-справжньому захоплену предметом, яку дуже любили діти. І досі задоволена, що написала про цю людину. А редактор у тій ситуації на мене зовсім не сварився.
У газеті займалася молодіжною, комсомольською тематикою. Початок моєї роботи припав на осінь, а незабаром - День народження комсомолу. Домовилася з першим секретарем райкому, аби зробити до свята його виступ. А коли прийшла, він при всіх вигнав мене з кабінету. Чесно кажучи, це було вперше в житті. Не пригадую, написала той виступ чи ні, але в подальшому на шпальтах «районки» першого секретаря райкому комсомолу не було. Навіть перший секретар райкому партії помітив це і зробив зауваження. Та не подіяло – не хотілося створювати імідж хамові, який зазнався. А спілкуватися з ним - тим більше. Хоча й попросив пробачення.
…До речі, подобалось мимоволі малювати на полях листка, де писала матеріал, різноманітні голівки. Якось редактору потрібен був саме мій чорновик. Він побачив те малярство й запитав:
- А це що таке?
Я гордо відповіла:
- Подумаєш, Пушкін теж малював!
У ті часи в газеті обов’язково мала бути передова стаття, присвячена якійсь тематиці. Досі пам’ятаю, яка це була для мене мука - використовувати «казьонну» лексику! На щастя, писати її довіряли нечасто.
Нині з теплотою згадую тих півтора року, коли працювала в «Будівнику комунізму». Особливо колег: Галину Семенівну Островську, секретар-друкарку, яка вміла розібратися в усіх каракулях журналістських почерків і прийняти повідомлення ТАРС-РАТАУ. Молоді, яка сьогодні мало не живе в Інтернеті й спілкується за допомогою мобілок, електронної пошти, це важко уявити, а тоді диктори по складах читали по радіо повідомлення, а друкарки його одразу ж і друкували. І досі бережу знімок квітучої гілки, який подарував на день народження фотокор Петро Радчук. Не можу забути й нашого водія Олексія Гриневича. Й іноді жартома кажу на майонез, як він, - «мануєз». Згадую бухгалтера Ніну Айзенберг, її дуже поважали, а особливо любили в дні авансу й зарплати. Шанували й коректора - тиху, як мишку, Віру Магрело. Сьогодні колишніх колег залишилося небагато. Але кожного пам’ятаю і люблю!
Зізнаюся, і досі часом не вистачає веселих сарненських півнів, стареньких редакційних сходів і теплої грубки, яка була в моєму кабінеті! І щирих посмішок «будівників», які в ті нелегкі часи старалися зробити газету цікавою.
Тож одне з кращих видань в області вітаю зі славним ювілеєм і бажаю процвітання та хороших тиражів!
Тетяна ЛЯШЕНКО.