Опубліковано СН
Наша газета – то моя доля, адже практично весь трудовий шлях пройшла в складі колективу редакції, щодня, щороку пізнаючи й відтворюючи на папері багатогранне життя. Загалом мій журналістський стаж - майже чотири десятиліття – на 90 відсотків присвячений районному часопису.
Пам’ятаю літній день 1973-го року, наче вчора було, коли вперше переступила поріг редакції в якості штатного кореспондента. До того працювала в газетах Березного, Дубровиці, але таку ауру творчості, розуміння один одного, взаємопідтримки та простої товариськості, як у Сарнах, не зустрічала. І це не могло не відобразитись на характері моєї роботи: виразити головне в людях прагнула за допомогою поезії, притаманної тільки окремій особистості. Скільки зустрічей з непересічними, цікавими людьми дарувала мені ця професія! Це Марія Біжнюк, Василь Зіневич, Михайло Кика, Тамара В’ятська, Валентина Петренко, Володимир Громов і багато інших. Навіть перебуваючи у відрядженні у віддалених селах району, ніколи не показувала посвідчення кореспондента сарненської «районки», бо люди впізнавали по імені, що було під публікаціями, довіряли свої болючі проблеми чи радощі з упевненістю, що зрозумію та допоможу.
Власне, і досі багаторічний журналістський досвід, вироблена в газеті звичка відгукуватись на людське горе не полишають мене, хоча й перебуваю на заслуженому відпочинку. Саме в останні роки з публікацій у «Сарненських новинах» про трагічну й героїчну долю радянських солдатів, які загинули в далекому Афганістані, вийшла у світ моя книжка. І мені дорога вдячність, яку не раз висловлювали матері цих воїнів, їх друзі, ветерани війни.
Журналістські шляхи звели мене і з чудовими майстрами пера. Насамперед – це Іван Кузьменко, який запросив на роботу літературним працівником. Не раз давав добрі професійні настанови його заступник Георгій Ваганов - завжди по-справжньому підтягнутий, з артистично поставленим голосом. Училась у нього простоті й доступності викладу складних проб-лем сільського господарства. Якийсь період вела сільську тематику. Відтоді ще більше полюбила природу Полісся, отих простих трудівників, які вирощують хліб, плекають кожен клаптик рідної землі.
Сиділа в одному кабінеті з кореспондентом-організатором радіомовлення Тетяною Вагановою, якій теж, мабуть, докучала запитаннями про газетярські справи. Пощастило працювати пліч-о-пліч з Леонідом Кулішем, згодом відомим письменником. Його змінив Петро Велесик, теж нині знаний поет, письменник, заслужений журналіст України. Цікаво було їздити у відрядження з безвідмовним і простодушним фотокором Петром Радчуком. Завжди могли підтримати, допомогти колеги Володимир Кузьменко, Марія Войтович, Микола Степанчук. А бухгалтер Ніна Айзенберг «вибивала» в редактора премії, що теж не забувається. По-доброму заздрила Тетяні Ляшенко, яка вміла неординарно, поетично-щиро висвітлити кожну тему. Згадую з вдяч-ністю уроки відповідальних секретарів Ганни Чиченіної, Катерини Гомонець. Свіжий струмінь ідей вносили тоді молоді Микола Драганчук, Василь Абрамчук, Анатолій Кардаш. А які оригінальні, глибокі за змістом статті приносив у редакцію отець Роман, настоятель Свято-Троїцької церкви в Доротичах! А як не згадати секретар-друкарку Галину Островську, коректора Віру Магрело, з якими трудилась поруч не одне десятиліття.
У хвилини, коли на серці було тяжко, заплановане не вдавалось, мимоволі лягали на папір роздуми-образки. А за ними - о диво! - приходила наснага писати обов’язкове. Відтак по краплі-образку зібралась перша поетична збірочка «Розпалю вогнище…». Взагалі час був цікавий, захоплюючий, як саме непередбачуване життя. Водночас то і незабутня школа професіоналізму. Мені приємно, що газетярський факел натхненної праці взяли з моїх рук нинішні творчі працівники «Сарненських новин» Світлана Ляшко, Микола Драганчук.
Хочу закінчити свої спогади такими словами: «Минуле пройдено і виборена путь. Попереду – доріг нові орбіти. Ти – газетяр, професію почесною у світі цю зовуть». Тож у добрий час, колеги, долати нові рубежі! З ювілеєм!
Раїса Бричкова.