Опубліковано СН
Сашко виїхав на трасу з гарним настроєм: народився син, первісток, якого з дружиною чекали з нетерпінням. Вона сердилася: «Що ти в мене за чоловік, постійно у відрядженнях.
Думала, що хоч дитина зупинить, а тобі байдуже!». Пригорнув до себе й сказав: «Марино, не можу я залишити роботу, просто не можу. А зарплата? Де ще отримаю такі гроші?». Перестала гніватись, зібрала в дорогу та провела за ворота. «Тільки ж дивись не барися», - сказала і довго дивилась услід, махаючи рукою.
Зранку світило сонце, поблискував сніжок, а через декілька годин погода різко змінилася: вітер погнав по небу купчасті хмари, почалася заметіль. «Трасу погано видно, може, перечекати, - подумав чоловік, але сам собі відповів, - потрібно їхати. Дружина просила швидше вернутися». Помалу вів машину, наспівуючи мелодію, що линула з приймача. Попереду побачив одиноку постать. Дівчина стояла вся в снігу, переминаючись з ноги на ногу, і зупиняла машини. Ті проїжджали мимо. «Мабуть, трасовичка, - майнуло в голові, - а може, просто хоче під’їхати». Зупинився.
Дівчина сіла в машину, обтрусила сніг, подивилася на нього й оніміла. Побачила Сашка, свою давню любов. Від нього Зоряна (так звали дівчину) втекла, шукаючи гарного життя. Водій з несподіванки не міг слова вимовити, а потім оговтався: «Яким вітром тебе занесло до мене в машину?». - «Пробач, якби знала, що це ти, нізащо б не зупинила». - «А чому, хіба ж тобі щось погане заподіяв? Тебе кохав понад усе на світі, мріяв, що будемо разом, а ти втекла, замітаючи сліди, і тобі було байдуже, що я відчував, як жив усі ці роки. Шукав тебе, не міг зрозуміти, чому так вчинила?».
Зоряна знітилась, а потім почала розповідати. Думала, що буде в розкоші жити, та не так сталося, як гадалося. Поїхала в місто, пішла працювати в приватний магазин. Господар, немолодий уже чоловік, топтав дорогу до її серця, дарував коштовності, одяг. Потім показав квартиру, і вона вирішила: «Треба діяти». Залишилась з Артемом. Не скажу, що кохали одне одного, але ж народилася донька, як батько не приділяв ніякої уваги. Зоряна ж жила, як пташка в клітці: нікуди не ходила, нічого не бачила, одного разу чоловік привів додому якусь розмальовану дівицю, а її виставив з дитиною за двері. Відтак більше його не бачила. Пішла працювати прибиральницею, ждали невеличку кімнату. Донька росла, грошей не вистачало. От і вирішила заробляти на трасі.
Сашко слухав не перебиваючи, а потім спитав: «Чому ж ти не вернулася до мене? Я б тебе забрав з донькою». - «Сашку, мені було дуже соромно». - «А так, як ти заробляєш, не соромно?». Дівчина плакала й просила: «Не тривож душу. Мені й так нелегко». Мимохіть пригорнулася, він почав її цілувати. Забулися образи, бачив тільки Зоряну, своє перше кохання, яке так і не перегоріло. Насолодившись ніжністю, сиділи й довго мовчали. Зоряна запитала: «Сашку, а ти одружений чи ні?». «Так, одружився з твоєю подругою Мариною, у нас недавно народився син». - «Марина в мене гостювала, нічого не розповідала. Я передала тобі записку з проханням приїхати, розповіла, що моя донька тобі рідна». Сашко ойкнув: «Як це? Чому ж досі нічого не знав? Чому мою дитину виховував чужий чоловік?». - «Я хотіла, щоб вона мала все, дурила Артема, а він вірив». – «Зоряно, як ти могла? Що ти зробила з моїм і своїм життям?».
А дружина нічого не сказала, мабуть, боялася за сім’ю, майнуло в голові… Обняв Зоряну: «Мені треба їхати». - «Я тебе буду чекати. Ти ж до мене приїдеш? Ми будемо разом. А донька, - плакала Зоряна, - схожа на тебе…». Не знав, що їй сказати, а вона обсипала його поцілунками. Дістав гроші: «Візьми». «Навіщо мене принижуєш?». – «Ні, Зоряно, даю це доньці, про яку досі нічого не знав». Взяла гроші, ви-йшла з машини, довго дивилася вслід.
…Усього чекав, думав, заміж вийшла, сім’ю має. А в неї не було щастя. Знав, що буде чекати, знав, що кохає. Тільки ж як повестись, не було відповіді. Не міг простити ту, що зрадила. Не міг кинути ту, що обі-гріла його серце. Тільки ж як бути з донькою? «Мені треба її побачити, буду допомагати, а в серці хай залишиться спогад про чисте й вірне кохання, яке було в них у молоді роки». А може, і сам винний, що дівчина так повелася. Не дав надії, не зрозумів. Хто ж його знає? Дякував долі, що зустрів Зоряну, дізнався, що в нього є донька. От якби ще знати, як бути? Вірив, серце підкаже. Воно не дасть обманути.
Валентина ПАВЛУШКО.