Опубліковано СН
Того вечора падав дощ… І, здавалося, він ніколи не закінчиться. Йшла вузенькою, темною вуличкою у великий розкішний будинок, де ще не так давно лунав веселий родинний сміх.
Там на мене чекала самотня жінка, яка раніше мала все: люблячого чоловіка, хорошого сина, достаток, радість і спокій у душі. Але, як кажуть, одна біда йде й за собою іншу веде. Так сталося й у Людмили. Знала цю відому аксіому, але що вона торкнеться саме її… Навіть у думках не вкладалося. Та воно завжди так: стається саме те, чого не чекаєш. Усе життя жінка присвятила фельдшерській справі, чоловік працював у лісгоспі, а син Сашко навчався в Харківському медінституті.
…Мене привітно зустріла сама господиня, хоча з дещо натягнутою посмішкою. Зайшли до кімнати, де гучно працював телевізор, а на великому пустому столі вже декілька років стоїть почорнілий портрет ще зовсім юного хлопця, перев’язаний навпіл такою ж чорною стрічкою.
Цю драматичну історію, яку, на превеликий жаль, довелося пережити, пані Людмила згадує зі сльозами. Усе було добре. Сашко успішно закінчував перший курс, і на 18-річчя батьки вирішили зробити сюрприз – подарувати авто. А точніше, взяли в кредит. Це було найбільшою мрією сина, сумно згадує жінка. Радості не було меж, та дзвінкий сміх недовго лунав у домівці.
Невдовзі захворів чоловік. Лікарі винесли страшний вирок – рак кишківника. З кожним днем йому ставало все гірше й гірше. Тепер жінці доводилося розриватися між роботою та будинком, в якому безнадійно хвора дорога людина. Готувала бульйони, картопляні пюре, купувала кефіри, годувала з ложечки, та розуміла, що життя дало тріщину. Але чоловік, попри свій біль, тримався до останнього, намагаючись хоч якось допомогти дружині. Грошей на ліки не вистачало, виплачувати кредит не було чим, тяжкі будні не давали спокою. Та не відбирати ж у дитини її мрію? Тому вирішила продати комп’ютер, а згодом і холодильник. Намагалась вчепитися за останню соломинку, аби тільки врятувати чоловіка. Та все марно…
Втрату коханої людини Людмила пережила дуже тяжко. Повернутися до життя допоміг син, який перевівся на заочну форму навчання і майже завжди був поруч, а також робота, де вона, наче янгол, воскрешала людей. Ось так і змирилася… Змушена була, адже життя без втрат не буває. Та й було задля кого жити. Її єдиний синочок влаштувався працювати в місцевій поліклініці, у всьому підтримував матір, і все нібито ставало на свої місця.
Того злощасного вечора нічого не передвіщало біди. Людмила, як і багато разів до того, заступила на нічну зміну. Вона видалася напрочуд тихою, жодного виклику. Аж тут, наче грім серед ясного неба, пролунав телефонний дзвінок, жінка заливалася слізьми, повідомляючи про аварію. «Швидка» одразу виїхала… Та коли жінка впізнала в закривавленому потерпілому власного сина, втратила свідомість. Лікарі діагностували інсульт, тому рятувати довелося обох. Їй покращало, та болем був єдиний синочок, стан якого залишався тяжким, що згодом поліпшився. Вони навіть жартували, мовляв, разом сюди потрапили – разом і вийдуть.
Одного разу, розповіла жінка, відчула душевний неспокій і одразу побігла до синової палати, де вже юрмилися люди в білому. Благала дозволити підійти, запевняла, що теж лікар, проте її ніхто не слухав. Під дверима реанімації, вимірюючи широкими кроками підлогу від стіни до стіни, Людмила чекала результатів. Через хвилин двадцять вийшов схвильований лікар, витираючи мокре від поту чоло, промовив:
- Ми його втратили…
Як з’ясували, це була помилка медсестри, яка зробила Сашкові іншу ін’єкцію, що забрала життя. Миттю кинулася шукати ту, котра відібрала останню любов і надію. Знайшовши заплакану медсестру, наче прозріла. Кричати чи погрожувати судом не стала, пробачила… Адже якщо тобі зламали життя, то хоча б не псуй його іншим. Вирішила, Бог їй суддя…
Після смерті сина ночувала на кладовищі. Щодня носила квіти, цукерки, апельсини. Годинами просиджувала на холодній могилі, розмовляючи з покійним. Здавалося, це божевілля триватиме вічно… Та знайшлися добрі люди, які порадили взяти дитину з інтернату, на що жінка одразу погодилась, всиновила хлопчика, який нині навчається в Києві. Поступово ставала на ноги, повернулася до роботи і щодня знаходила сили жити. Хоча втрата останньої найріднішої людини далася взнаки: прискорилось серцебиття, проблеми з артеріальним тиском, безсоння та хронічна втома.
Та вона впевнена, що Господь таким шляхом дав право на слово «мама» їй і щастя ще одній людині, яка теж під час аварії втратила найцінніше.
Тепер нерідко можна побачити двох начебто щасливих, але поєднаних горем людей, які з великим букетом троянд прямують на кладовище, де на них чекає Сашко…
Ірина МАРЧЕНКО.