Опубліковано СН
Їй було лише сімнадцять, коли закохалася по-справжньому. І свято вірила, що це почуття – назавжди. Була наївною провінціалкою, яка приїхала підкоряти столицю.
Проблеми зі вступом до університету не було, позаяк школу закінчила на «відмінно».
Одного вечора, гуляючи вулицями міста, йшла залитим нічним світлом ліхтарів тротуаром. І широко відкритими очима роздивлялася яскраві вітрини магазинів. Усе було таким незвичним, що… заблукала. Район зовсім не знайомий. Вирішила запитати в перехожих… Так і познайомилася з Олександром. Він провів її до гуртожитку, обмінялися номерами мобільних. А вже наступного дня хлопець запросив Світлану на побачення.
Він був старшим майже на десять років, працював менеджером в одному з гіпермаркетів міста. Спочатку зустрічалися дуже часто, і дівчина танула від надмірної уваги, яку дарував молодий чоловік. Насправді ж не звикла до такого трепетного ставлення: батько останнім часом хворів і помер дуже рано, а на мамині плечі звалилося чимале господарство, до того ж, довелося доглядати за старенькою свекрухою…
- Світланко, - якось сказав Олександр, - що ж ми з тобою, як безпритульні, у підворіттях обіймаємось? У мене квартира є. Поїхали?
Від почутого в дівчини перехопило подих:
- Може, якось іншим разом?.. – ледве чутно прошепотіла.
- Ти що, боїшся? Ми ж просто музику послухаємо, чаю поп’ємо. Ну то як?
- Гаразд, - посміхнулась. – І з помітною невпевненістю кивнула.
- Ось і добре, моя розумнице! – Саша міцно притиснув її до себе. Хлопець ні до чого не змушував Світлану – вона сама зробила свій вибір. У гуртожиток повернулась аж вранці. Ні про що не шкодувала, а навпаки, насолоджувалась. Сашко солодко поцілував на прощання й обіцяв подзвонити. Минув день, другий, потім третій, а від нього – ні слуху ні духу. Мобільний не відповідав. Світлана хвилювалась і майже втратила надію бодай почути коханого.
Потроху приходячи до тями, через два тижні дізналася, що вагітна. Про аборт навіть не думала, хоча добре розуміла, що жити з дитиною ніде та й ні за що. Вирішила востаннє зателефонувати до Сашка.
- Алло?! Коханий! – кричала від щастя Світлана. – Ти куди пропав? У тебе щось сталося? Я вагітна, чуєш? Вагітна!
- От і чудово, - сухо відповів. – Не будь дурепою і не дзвони сюди більше. Я тебе не кохаю!
Слухавка випала в дівчини з рук, мало не втратила свідомість. Зрада коханої людини – це біль, якого тяжко позбутися. І лише подруги дружньою підтримкою зуміли витягти з тієї безодні. Поки вагітність ще не дуже помітна, вирішила Світлана, довчуся до кінця року та здам сесію, а потім поїду додому.
Минув деякий час. Їй здавалося, що існує лише один вихід – назавжди зникнути з цього міста. Про навчання більше не думала. Не взявши академвідпустку, кинула все й приїхала в рідну домівку. Була впевнена, що вчинила правильно.
- Свєточка! Світланка! – з радістю кинулася назустріч мати. А потім з обережністю поцікавилась. – У тебе канікули?
А коли дізналась, що донька чекає дитину, наче оскаженіла.
- Я тебе здобувати знання відправила, щоб з дипломом повернулася, а не з байстрюком у пелені! – кричала. – Виховала на свою голову! Забирайся з мого дому, і щоб ноги твоєї тут не було.
Дівчина забилася в куток, і звідти виблискували маленькі краплинки, що стікали з її переляканих очей. Ще ніколи не бачила маму такою розлюченою. Бабуся теж не бажала втручатись. Лише мовчки простягнула записку. Ковтаючи гіркі сльози, Світлана розвернулася й вийшла. Уже біля самої станції розгорнула папірець, це була адреса тітки Каті, що у Львові, яку дівчина ніколи в житті не бачила. Та нічого більше не залишалося.
З тіткою швидко порозумілися. Та навіть домовилася в одному приватному ательє про роботу для племінниці. А дівчина тим часом доносила дитину до вказаного терміну й народила здорового хлопчика.
- Я не одна приїду забирати тебе з пологового будинку, - сказала по телефону тітка.
– А з ким? – здивовано запитала Світлана.
- Це сюрприз тобі, доню!
Була впевнена, що мама нарешті її пробачила й приїхала побачити внука. Та в коридорі, окрім загадково усміхненої тітки Каті, нікого з рідних не було.
- Хто візьме немовля? – радісно промовила медсестра.
- Я, - почувся незнайомий голос. – Я батько дитини. Правда ж, кохана? – підморгнув Світлані її однокурсник Андрій.
…Андрій кохав Світлану дуже давно, ще з першого курсу. Намагався про це сказати, та якось не випадало нагоди, ще й дівчина не звертала уваги на хлопців у групі. Всіма правдами й неправдами з’ясував у подруг, де живе Світлана, і приїхав до неї в село. Мама зустріла його як батька дитини й дала прочухана. Тоді й здогадався, що сталося. Отож приїхав у Львів, а тут саме народжувався маленький Богданчик. Тітка, певно, теж подумала, що це тато новонародженого.
Нині молода сім’я живе в Києві. Світлана успішно закінчила університет, і вони разом з чоловіком працюють в одному з туристичних агентств. А в Богданчика ось-ось з’явиться сестричка…
Ірина МАРЧЕНКО.