Опубліковано СН
«Боже, прости мені мій гріх. Не хотіла того зробити». А мозок свердлила думка: «Я ж сама винна. Навіщо впустила його до свого серця, навіщо чекала, виглядала?».
Познайомилася Світлана з Сергієм зовсім випадково. Вона тоді працювала в місті, жила в гуртожитку. Був день народження. Накупила продуктів, а коли виходила з автобуса, від сумки відірвалася ручка. Дівчина розгубилася, не знала, що робити. І тут, як на диво, десь узявся він. Підійшов до неї: «Ой, яка неприємність! Давайте допоможу. Мене звати Сергій, а у Вас, мабуть, дуже гарне ім’я». «Я Світлана», - вимовила й зашарілася. Сергій заніс сумку до своєї машини, підвіз до гуртожитку. Коли прощалися, сказав: «Ти, певно, білявко, незаміжня. То чому ж стільки смутку у твоїх очах?». Не могла розповісти незнайомому хлопцю, що той, кого кохала, підло зрадив, образивши на прощання: «Ти як сіра миша. Не має в тобі нічого такого, що могло б мене прив’язати на все життя. Ми з тобою були просто коханці, і ти мені набридла». Майже рік не телефонував, не давав про себе знати. А вона чекала. Коли дзвонив телефон, здригалася й думала: «Це Вадим! Він повернеться». Не могла повірити, що її просто використали.
Отож була рада знайомству. Через місяць Сергій запропонував руку й серце. Вона згодилася, хоч нічого не знала про свого обранця. Дівчата заздрили: «Вийдеш заміж за багатого, у розкошах будеш кохатися». Сказати правду, про це якраз не думала. Вона його не кохала й виходила заміж з розпачу. Думала, забуде Вадима, який розбив її серце. А він часто приходив у сни. Обнімав Світлану, цілував, їй було так добре з ним. А коли просиналася в ліжку з Сергієм, ставало боляче. Тільки ж не розповіла йому про своє кохання, а чоловік і не питав, як вона жила до нього. Мав престижну роботу, шикарну квартиру, отож частенько дорікав: «Немає в тебе свого нічого, живеш на всьому готовому. І взагалі я в тобі помилився. Ти нудна, а навколо стільки привабливих жінок». Не второпала, що хотів цим сказати, але життя ставало нестерпним. Зрозуміла, що ні бачити, ні чути його не хоче. Коли повідомив, що поїде в Київ на престижнішу роботу, навіть зраділа. Сергій додав: «Їду, а ти стережи квартиру. І знай, якщо когось знайдеш і я дізнаюсь, то викину, як непотріб».
І треба ж було такому статися, що зустріла своє перше кохання, зовсім випадково, на вулиці. Вадим привітався, розговорилися. Дивилася на нього й думала: «Ось він, єдиний і коханий, і байдуже, що колись образив». Відтак не давав Світлані проходу, переслідував, дізнався де живе. Вона ж боялася пустити його до свого серця, до квартири, яку «стерегла». А в той березневий вечір, коли почувалася особливо самотньою, таки відкрила двері. І була вечеря при свічках, її улюблені квіти, які п’янили, і шалена ніч кохання. Приходив до неї часто, не питав, чи заміжня, не розповідав про себе. В останню ніч, обнімаючи Світлану, сказав: «Ти знаєш, а я в тобі помилився. Ти єдина жінка, яку покохав по-справжньому. Пробач мені, знаю, що образив. Дуже хочу, щоб ми були разом».
Світлана заплакала: «Знаєш, я заміжня, і того, що було, не повернеш. Тебе довго чекала, та ти не йшов. Не питай, чи щаслива. Одне тільки знай: я тебе дуже кохала і кохаю тепер. Але не буду з тобою. Пробач». Вадим скипів: «То чому ж прийняла мене, навіщо дала надію?» - «Не питай, чому. Сама не знаю, серцю не накажеш. А тепер іди й більше ніколи не приходь. Завтра приїжджає чоловік, не хочу, щоб ти ставав на його шляху».
Вадим пішов, тепер уже назавжди. Зник з її життя, та залишиться в серці. Вона ж, як сіра миша, не ладна боротися за своє кохання. Тієї ночі довго не могла заснути, а коли перші промені сонця освітили землю, спала, і знову до неї прийшов Вадим, і вона була з ним, а вуста шепотіли «Я тебе кохаю. Ти мій єдиний, мій коханий».
Валентина ПАВЛУШКО.