Опубліковано СН
Фото автора.
Минулої суботи Микола Колоїз із Тріскинь зустрічав мешканців Слов’янська, які приїхали на Сарненщину, аби разом помолитися з братами й сестрами у Цепцевичах, Тріскинях і Степані й подякувати їм за допомогу.
На знак вдячності підготували для них сувеніри. Погодившись зустрітися, Михайло Мішенін із дружиною Ольгою, подружжя Олександра та Світлани Решетників, студент машинобудівного коледжу Влад Вайнагій і Микола Колоїз подарували мені не одну годину свого дорогоцінного часу. Адже коротко про все й не розкажеш.
Ще півроку тому вони перебували на лінії вогню. Для цих людей не існувало інших питань і думок, окрім тих, як вижити, чому й заради кого опинилися в пеклі? Раніше займалися бізнесом, ставили перед собою певну мету й не уявляли життя без води, газу, світла та хліба. Але в Бога свої плани, й вони часто не співпадають із нашими. В одну хвилину в мешканців Слов’янська все змінилося, навіть діти вивчили назву «Гради».
5 липня сепаратисти залишили місто й одразу почалася його відбудова. За справу взялися місцеві підприємці, яким піднімали дух християни віри євангельської. Перші ластівки прибули з гуманітарною допомогою з Рокитнівського району з єпископом Володимиром Бричкою. Церква села Карпилівка зібрала 5 тонн продовольства й чималу суму коштів. Вантаж, переважно консервацію, сало, картоплю, крупи, макарони, а також хліб на місці фасували й роздавали людям служителі місцевих євангельських церков. Наступного разу, 8 липня, на Донеччину доставили в п’ять разів більше вантажу та майже вдесятеро - коштів. До збору допомоги долучилися всі церкви ХВЄ району, деякі підприємці та сільські ради Рокитнівщини, а також церкви Костопільського району. Місія «Добрий самарянин» виділила свій великоваговий автомобіль, приєдналися й інші благодійники. Згодом до міста Слов’янськ, окрім продуктів і предметів першої необхідності, направили 15 тонн покрівельних та інших будівельних матеріалів і кошти на придбання лісоматеріалів, які допомогла закупити рівненська місія «Братерство без кордонів».
Громади християн віри євангельської з Рокитнівщини сформували три бригади будівельників (20 чоловік), які їхали відбудовувати зруйновані та постраждалі від обстрілів будинки малозабезпечених, стареньких та інвалідів. Це були в основному аксакали. Якщо вони вирішили зробити дах за один день, так і було, незалежно від того, яка стояла погода. Кожного разу Бог беріг їх, а люди зі сльозами на очах дякували за допомогу. Поїздками на схід, їх підготовкою та здійсненням опікувався старший пресвітер Житомирської області Володимир Бричка.
15 липня в райони, звільнені силами АТО, попрямував гуманітарний вантаж із Сарненського та Володимирецького районів - три вантажівки по 20 тонн і значна сума коштів, немалу частину з яких зібрали учасники Всеукраїнського з’їзду молоді ЦХВЄУ, який щороку проходить на Житомирщині.
Свою подяку християнам виказують як звичайні мешканці міста, так і пастори церков, розповів парафіянин церкви «Добрая весть» Михайло Мішенін. «З якою любов’ю були упаковані ящики з продуктами з Західної України! Знову і знову захоплюємось добротою цих людей. Брати із заходу країни привезли продукти для Слов’янська й Краматорська (три величезні фури), тож знову переконалися в любові християн не на словах, а на ділі», - зазначив Михайло.
Важливо зауважити, що допомога від церков християн віри євангельської постраждалим районам Донеччини та Луганщини надходила з багатьох областей України: Сумщини, Львова, Черкас, Чернігова, Нижнього Новгорода. Лише в серпні відновили понад 100 помешкань, хоча, каже Михайло Мішенін, статистикою займались інші, вони ж – самим процесом. Деякі проекти треба було розпочинати з нуля. Адже бували випадки, коли люди залишали оселі на деякий час, а повернувшись назад заставали руїни. Чоловік показує фото будівель на телефоні – до і після. Переконуюсь, у багатьох раніше вони виглядали навіть гірше, ніж після ремонту. Жителі Рівненщини показали приклад, як вселити віру в людей, в яких опустилися руки й здавалося неможливим вивести їх зі стресу.
Просто кликали Бога
Студент машинобудівного коледжу Влад Вайнагій, парафіянин церкви «Преображення Господнє», розповів свою історію, яку не забуде ніколи. Його родина – одна з небагатьох, яка нікуди не виїжджала з міста й війну бачила на власні очі. Пам’ятає, як 1 липня район почали сильно обстрілювати (щосекунди 15-20 снарядів сколихували повітря), обстріли повторювалися через кожні три години, стояв страшенний гуркіт. Сім’я проводила переважну більшість часу в підвалі. 2-3 липня, коли багатьох будинків не стало, їхній залишався стояти неушкодженим. Наступного дня сепаратисти знову бомбили й зруйнували сусідський дім за 10-15 метрів від їхнього, що все ще залишався цілим. У родині не знали, чи виживуть, тож просто молилися Богові, просили, якщо вже їм треба померти, то щоб Господь зробив так, аби не страждали.
У цей же день все-таки вирішили їхати. За 15 хвилин подружжя з меншим сином Владом і двома доньками-близнючками зібрали найнеобхідніше й переїхали. Сепаратисти в останні дні війни забирали все, що могли. Слава Богу, каже Влад, випустили з міста. Хлопець навчається в Краматорську, тоді дуже переживав за батьків (їздив на навчання спочатку маршруткою, згодом, коли транспорт перестав курсувати, жив у родичів).
Старший брат Олександр зостався в Слов’янську. Незважаючи на те, що молодий чоловік має дуже сильний характер, коли побачив власну оселю не просто зруйнованою, а згорілою дотла, не витримав – заплакав. Зателефонував батькові, який відразу ж приїхав із Владом. У хлопця не просто був шок, а ніби пустка в душі. Упродовж трьох днів з гнітючим настроєм розгрібали сміття, намагаючись хоч щось врятувати, розуміли, що потрібні сили й фінанси. І раптом наступного дня зателефонували й запитали, чим було накрите помешкання. Серед тих, хто відновлював їхній дім, був і Микола Колоїз із Тріскинь. Будівлю швидко довели до ладу, вже й опалення зробили, тепер залишилися внутрішні роботи. А кожного з будівельників називають не інакше як по батькові – Маркович, Миколайович і т.д.
У Михайлової дружини Ольги після знайомства з людьми, які приїжджали з підмогою з Рівненщини й допомагали відбудовувати помешкання, виникло непереборне бажання приїхати в область, аби пізнати їх краще. Достеменно жінка знає одне, відчула це серцем – у нашому краї живе любов, бо люди її шукають.
У полоні сепаратистів
Упродовж двох із половиною місяців Олександр Решетник день у день вивозив людей власним транспортом за блокпости в інші міста. Забирав також лежачих хворих, багатодітні родини. Одно слово, перевозив щодня від 30 до 200 чоловік (за місяць понад тисячу), і їздив через один і той же блокпост, де вже його знали.
Того ранку телевізійники програми ICTV знімали сюжет для своєї програми. Журналістка, яка навіть не назвала свого імені, попросила Олександра відзняти декілька кадрів зруйнованого міста на її айфон, що він і зробив. Повертаючись назад, довелося (вже не вперше) їхати через поле, де побачив хлопця зі зламаним мопедом, тож зупинився підсобити йому. Завантажив транспортний засіб і забрав юнака з собою. Коли ж дісталися блокпосту сепаратистів, ті вирішили обшукати їх. Спочатку зв’язали водія мопеда, бо знайшли в сумці продукти й «ізюмський» хліб (а пекарня в Ізюмі не працювала), - тож його запідозрили у зв’язку з українськими воїнами. А в Олександра побачили айфон не тільки з тими фото, які він зробив, а й світлини журналістки з бійцями Ізраїлю та України.
У затриманих було два варіанти – потрапити в приміщеннях СБУ або міський відділ міліції. Опинились в останньому. Їх не били, періодично викликали на допит, двічі на день годували, але відчували, що щось клали в їжу, від чого весь час хотілося спати. У камерах 70% затриманих були за незначні «провини» (просто так), а 30% - самі сепаратисти. Був і випадок, коли сепаратист попросився відвідати свою родину. Йому відповіли:
- Добре, сідай у машину, відвеземо тебе додому.
А насправді привезли й кинули в камеру. В одній із них із Олександром сидів мопедист. Поряд перебував його друг Євгеній, в якого вилучили карту Слов’янська (за яку й запроторили), й сепаратист, що не відбувся (23-літній романтик, який залишив усе й приїхав захищати Донбас, про що прочитав у Facebook). Того вечора їх покликали на допит о 22 годині й терміново відправили назад у камеру. Минуло небагато часу, коли почули, що хтось відкриває ключем двері, а згодом побачили чоловіка в білому одязі з ліхтариком у руках. «Утікайте», - сказав він, але арештанти ніби заціпеніли. Це можна порівняти з відчуттям, розповів Олександр, коли хочеш зайти в холодну воду й обережно пробуєш її ногою. Здавалося, щойно почнемо виходити, як по нас стрілятимуть. Потім рятувальник у білій одежині відкрив решту камер.
Усі вийшли, але треба було забрати документи й особисті речі. У кімнаті для допитів довго не могли підібрати ключ від сейфу, де їх зберігали. Найдивніше, що світили запальничками, а чоловік із ліхтариком, який відкривав камери, ніби крізь землю провалився. Олександр Решетник називає це другим дивом. Перше, каже, було те, що 4 різні сепаратисти, які його допитували, щоразу переглядали айфон, але ніхто не вніс дані про нього в протокол.
Ув’язнені втекли, о 4 ранку Олександр повернувся додому, де чекала його вірна дружина й надійний тил Світлана. Поки чоловік розповідав мені свою історію, вона слухала, не проронивши ні слова. Він же донині не розуміє, як за декілька годин 4 тисячі вороже налаштованих людей просто покинули їхню територію. Хто змусив їх це зробити? А Олександр о 15 годині вже заїхав у Слов’янськ з машиною хліба для людей.
До речі, саме в ту годину, коли чоловіка викликали на останній допит, брати й сестри в церкві почали молитися. Тож переконаний, що без втручання вищих сил, виконання Божого наказу тут не обійшлося.
Допомагають Вуглегорську
у Слов’янську й досі залишається багато зруйнованих артобстрілами житлових будинків. І наш земляк Микола Колоїз уже не сам, а разом зі старшим сином декілька разів побував там із допомогою. А брати-волонтери зі Слов’янська тепер збирають і перевозять допомогу для мешканців прифронтового Вуглегорська (за Дебальцевим), літніх людей та інвалідів.
Ситуація там критична, оскільки пенсій люди не отримують уже півроку. Живуть завдяки запасам, а ті, яким важко пересуватися, просто в жахливому стані. Деякі лежать у ліжках у куртках і шапках. Люди просто хочуть їсти. Селище періодично обстрілюють. Немає медикаментів і неможливо знайти жодної працюючої аптеки. Великі проблеми зі здоров’ям у хронічних хворих. Особливо діабетиків, гіпертоніків, астматиків і сердечників. Вони на волосині від смерті, розповідають чоловіки. Майже всі люди плачуть, коли волонтери повідомляють, звідки прийшла допомога.
Зараз Вуглегорськ - місто-привид. Потрібна плівка, щоб закрити вікна, особливо в покинутих квартирах. Також є потреба в певних будівельних матеріалах для запуску опалення в школах. Тут неодноразово побувала й команда з Рівного. Так, 9 грудня роздали разом із братами зі Слов’янська понад тонну продуктів харчування, завезли плівку, цвяхи для вікон тощо. Потреби ті ж - їжа, ліки, памперси…
Марія КУЗЬМИЧ.