Опубліковано СН
Пам’ятаю, як 21 серпня 2007 року представника Держдуми Російської Федерації Володимира Жириновського, котрий удостоїв і мало не ощасливив своїм візитом Костопіль, зустрічали з хлібом-сіллю. Стелився перед ним місцевий нібито історик-дослідник дослідженого, пилинки здував і навіть від укусу кліща врятував (про це він згодом написав у своєму ну дуже смішному опусі), та й місцеві жителі зійшлися до меморіалу Слави погожої днини, аби на власні очі побачити відомого політика.
А він поводився напрочуд достойно, дурницями не сипав, зазначивши, що метою його приватного візиту є вшанування пам’яті своїх родичів, котрі жили й померли на Костопільщині. Привселюдно зауважив, що не збирається висувати якісь претензії стосовно спадщини діда, оскільки будь-які конфлікти нібито взагалі не входять у його плани. Уважна костопі-льська влада створила всі умови, аби Жириновський не втомився від спілкування, не зголоднів і, борони Боже, на щось не образився. Ось тільки на ТОВ «Свиспан Лімітед», що за-працювало свого часу на місці колишнього ДБК, його не впустили. Не попередив нікого. А підприємство має закордонних власників і не має жодного відношення до меблевого цеху його діда Іцхака Едельштейна. Хай би там як, але чимало костопільчан щиросердечно вітали поважного гостя, мали за честь потиснути руку, подякувати за те, що дід був підприємливою та порядною людиною. Тоді всі сподівалися, що наш мало не родич Жириновський сповна оцінив українську гостинність.
Пройшло майже чотири роки, і Володимир Вольфович вирішив, що пора нагадати про себе. Оскільки добрими справами прославитися для нього є немислимим, почав грубити, що зовсім не личить держ-парт-бізнес-функціонерові дружньої держави. Нещодавно в ефірі радіостанції «Ехо Москви» він заявив: «Фабрика моя з 1905 року. Вони (Україна) хочуть у Євросоюз, тож зобов’язані повернути. Прибалтика повертає всім усе, і вони мають повертати. Я один прошу. Що, важко дати? Такі вперті, обжерлися сала й нічого не хочуть… Теж мені європейці!».
Потім на телебаченні нахабно вимагав від України якісь 10 мільйонів за дідову фабрику. Яка фабрика, пане Жириновський? Ваш дід про неї, може, й не мріяв. Те, що мав, хіба з великою натяжкою можна було назвати напівцехом у районі теперішнього фанерного заводу. Та головне, зрештою, навіть не це. Адже кожна людина, а тим більше державний чиновник, який поважає себе, повинен знати, що згідно з законодавством України націоналізоване майно поверненню не підлягає. Громадяни інших країн не мають права претендувати на власність навіть за наявності документів, що підтверджують їхні права (до речі, Жириновський таких не показував).
Ситуація дуже неприємна й образлива. Чого справді не вистачає Жириновському, зрозуміло всім. Маю на увазі скандал, а не те, про що ви подумали. Та оскільки великим фабрикантом у нас йому вже не стати, доведеться доживати віку з тавром «великий авантюрист». Однак, попри все, хочеться щиро подякувати Володимиру Вольфовичу за те, що завдяки його, скажемо так, неординарності про існування міста Костопіль стало відомо не тільки росіянам, а й усій світовій спільноті.
Юрій ЛЕВЧУК.