Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
яка викохала серед них ровесницю незалежності України – граціозну сухумську пальму
Давно знаю Олену Літвінову, учасницю Великої Вітчизняної війни, колишню вчительку допоміжної школи інтернату № 1, активістку, парторга, жінку цікавої і, вважаю, героїчної долі. Сторінки її життя вщерть заповнені невідомими багатьом землякам подіями, фактами, уподобаннями. Нині вона на заслуженому відпочинку, однак не сидить склавши руки, а залюбки продовжує займатися улюбленою справою – квітами. Вони справді - незрадлива її любов упродовж усього життєвого шляху.
Про квіти Олена Петрівна може говорити годинами, і то з таким захопленням і теплотою, що мимоволі й собі поринеш у незвіданий світ зеленого царства. А воно, те царство, і справді незбагненно захоплююче. Тільки відкривши хвіртку, ліворуч до вас розкидає крила-віти вічнозелений кущ туї - рослини, що має до півтори сотні різновидів. А на стежці, що веде до коридора, обплетена виноградом зі щедрими дозріваючими гронами «усміхається» мальва. За нею – хризантеми, з-поміж яких розляглися кущі з продовгуватим блискучим листям.
– Це – евкаліптове дерево, - з гордістю пояснює господиня, вловивши мій запитальний погляд, - їх росте у мене кілька, й кожне має своєрідну, не схожу на жодну форму крони. Це дуже цінна рослина, з чудовою властивістю оздоровлювати довкілля, поглинаючи вуглекислий газ…
Гостинно запросила в уже знайомі кімнати, прикрашені розмаїттям незнайомих рослин. Потрапляєш наче в тропічний оазис. Стільки зелені! Посеред головної світлиці-зали розпростерла своє стрілчасте гілля розкішна пальма. Розмахнулась більш як на два метри у висоту й стільки ж, або й більше, у ширину. Блискуча смарагдова зелень свідчила про належний догляд.
– Моя красуня! – захоплено мовила жінка, ніжно торкаючи гілля, - привезла з чоловіком, коли ще жив, з Сухумі двадцять років тому. Викопали пальму у дворі Лілії Замули.
Мимоволі підрахувала: пальма – ровесниця незалежності України! І попливла розмова-спогад. За кожною рослиною ж бо – цікаві приємні згадки. Разом з чоловіком полюбляли подорожувати. І де бували, звідусіль Олена везла корінці, відросточки, пасинки… Чоловік не раз сміявся, мовляв, відпочиваючі везуть у чемоданах екзотичні фрукти – лимони, апельсини, виноград, а моя Лєна…
Привозила й розсаджувала, кожне як дитя плекала. На подвір’ї й досі дивує гладенько відшліфований і вимитий водами Чорного моря, більше схожий, напевно, на восьминога корінь, який придбала в Сухумі. Піймавши зацікавлений погляд, посміхнулась: «Думала з часом полакую…».
У кімнаті поряд зі славнозвісною пальмою – королівська папороть, хитросплетіння кактуса, голочки якого, здається, ось спіймають необережний порух руки. А на вікнах… знову кактуси. Один з них щойно перецвів, зітхнула жінка, мовляв, шкода, що не побачили рідкісну, дивовижну, бархатову, кольору спілої вишні квітку–зірку. Однак пощастило, бо квітка ще не втратила краси, пелюстки не зовсім згорнулися. Має кактуси, які радують червоним, білим цвітом. Уявляю, яке диво… Сусідують з пальмою-красунею так звані Венерині коси, що розпустили долу понад метр ніжні світло-зелені пасма. У кутку кімнати, вирощена з кісточки, красується фінікова пальма.
Господиня підводить до лілії, яка невдовзі має зацвісти… Непоказна ззовні, але цвіт який має!
- Здивувалась, що в одній посудині з нею прижився кактус, спустивши свій довжелезний «хвіст» мало не до підлоги. А поруч ще два види папороті, одна з яких, -пояснює Олена Петрівна, - королівська…
- Цим сьогодні й живу, - ділиться думками. Прокидаюся – і до квітів, люблю розмовляти з ними, вони, наче діти.
До речі, Олена Петрівна виростила турботливих двох дочок і сина. Мають свої родини, порадували онуками, правнуками. Часто, особливо на День Перемоги, традиційно провідують Олену Петрівну, збираючись разом в їдальні–кімнаті за великим, вкритим білосніжною, ручного в’язання скатертиною. Вряди-годи мимоволі бабуся згадає воєнні лихоліття, пам’ятає перші дні Великої Вітчизняної. Спогадами ділилася якось і на засіданні міського громадського об’єднання «Надвечір’я» МБК «Залізничник», куди регулярно запрошує його керівник Марія Біжнюк.
Згадує і живе турботами земними. Висипала з пелени вирощені огірочки, яблука, – і знову на подвір’я, залишаючи на самоті лілії, пальми. «Знаєте, а є в мене пальма, віття якої завершуються наче долонею. Цвіте вона, як конвалія: дрібненькими біленькими краплинами-дзвіночками. Ну справжнісінька конвалія! А цвіте, не повірите, взимку. Диво та й годі».
Дивовижне в Олени Літвінової все. І цілеріуси, і камелії і, як колобки, пухнасті кактуси, й старовинна ікона Почаївської Божої Матері, що оновлюється… У будинок потрапила після вічного спочинку колишнього благочинного церкви отця Дмитра. Декілька років тому, в День Перемоги, коли рідня зібралася пообідати в їдальні, де чільне місце займає образ, дочка Жанна почула від нього незвичний тріск. Заясніла плямочка, потім друга… Як зіницю ока, господиня береже реліквію, знаходячи сили в Божих благословенні та благодаті, що так і віддають з дорогої ікони. Неохоче залишала подвір’я. Олена Петрівна ніби відчула, запросила ще в палісадник. А там - одеська мімоза, персик, у плодах розлогий кущ айви, перецвілі півонії, троянди, аукарії…
З печаллю додає, що минулої зими вимерзли вибагливі різнокольорові олеандри, деякі екзотичні квіти, назви яких уже й призабула. Що ж, роки беруть своє, але любов до прекрасного, мужність, доброта й щирість ще краще прикрашають Олену Літвінову, захоплюють. Нею по праву можуть пишатися не тільки рідні, а й земляки. Чудове й прекрасне наше Полісся, бо має таких життєлюбів.
Раїса БРИЧКОВА.