Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Автор фото Василь Сосюк.
Поліський край здавна славиться людьми, які мають Божу
іскру й власноруч створюють неповторні речі.<!--break--> Однією з таких є Лариса ПЕТРОВА із
Сарн. Ажурні, легкі та яскраві вироби, виготовлені
нею, мріє мати у своєму гардеробі чи не кожна жінка. Ще в дитинстві для рукодільниці
творчою віддушиною стало в’язання спицями й крючком. Тож наразі створити легенький топ або нарядний пуловер майстриня
здатна за декілька днів.
Хист до в’язання в неї від мами, яка за життя сплела не один десяток красивих речей. Любов
до прекрасного виплекала й у доньки.
- Багато води збігло відтоді, як уперше взяла до рук
спиці, - каже пані Лариса. – Часто
спостерігала за ненькою, коли та бралась за улюблену справу. Кожну річ вона
творила терпеливо й натхненно. Коли ж брала виготовлені нею вироби в руки,
відчувала, що вони просякнуті її любов’ю, зігріті серцем. Тому завжди прагнула
бути схожою на маму, щоправда, довго не наважувалась зв’язати бодай шкарпетки.
Це трапилось несподівано. Буденного дня взялася плести ромбоподібну корзину на
стіну. Це був мій перший крихітний шедевр, що став чудовим доповненням до
інтер’єру оселі.
Наступний крок - ажурні серветки. Жінка сплела їх без
ліку. Дивишся на вироби й розумієш, що в кожен з них рукодільниця вкладає талант,
майстерність і частинку себе. Адже вони приваблюють оригінальністю та барвистими
тонами. На свята прикрашає ними всі кімнати. Від такої краси одразу світлішає в
хаті. Та чи одними серветками оздоблена її оселя? Чого тут тільки немає: килимки,
скатертини, простирадла… А віднедавна захопилася ще й флористикою. Поглянувши
на картини й ікебани, створені її руками, з упевненістю скажу, що Лариса
Індулісівна має й до цього талант. Аби
змінити зовнішній вигляд кухні, не подалась до магазину за картинами, вазами
тощо, а власноруч створила все необхідне. І так майстерно, що кожен, хто хоча б
раз побував у неї в гостях, захоче ще подивитись на цю рукотворну красу.
На досягнутому талановита сарненка не зупинилась. Захопилась декором одягу. Зі звичайного пуловера
здатна зробити такий, що надовго стане вашим улюбленим. Жінка дарує речам друге
життя. Тобто оздоблює їх квітами або іншими неповторними візерунками.
- Прикрашати вбрання барвистими намистинками приємно й не утомливо, - ділиться майстриня. – На
прохання друзів і знайомих оздоблюю випускні сукні, сумки, халати. Усім моя робота подобається. Люди дякують, і я
щаслива. Хай носять на здоров’я!
Безумовно, у Лариси Петрової золоті руки, бо чого не
торкнеться - з усього виходить витвір краси. Уміє робити шедеври з природного
матеріалу, бісеру, навіть вишивку освоїла. Однак ніщо не замінить майстрині
в’язання, яке завжди їй до снаги. Цей вишуканий і копіткий вид творчості став частинкою
її життя. Ледь не щодня рукодільниця береться за спиці чи крючок, аби створити
щось оригінальне. І чого тільки не
в’язала: костюми, пуловери, шалі, шапки, сукні, пальта, купальники - завжди
догоджає замовникам. Узори, схеми та ідеї черпає з сучасних глянцевих журналів.
З нитками теж проблем не має, адже придбати їх можна як у крамницях, так і на
ринку.
Здавалося б, у цієї трудолюбивої та миловидної жінки мало
б бути безхмарне дитинство та щасливе особисте життя. Але
чомусь у творчих натур завжди складні долі. Нелегкою вона була і в Лариси
Петрової. Зростала з мамою та вітчимом, який замінив їй тата. Лариса гордиться
ним, бо ніколи не стояв осторонь її проблем, піклувався, як про рідну кровинку.
Закінчивши 9 класів у Сарненській ЗОШ № 4, вступила в Дубровицьке училище, де
вивчилась на прядильницю. Відтак вийшла заміж та народила сина. Щоправда,
сімейна ідилія тривала недовго. Через
короткий проміжок часу залишилась одна із малолітнім сином на руках. Щоб
підняти його, працювала на двох роботах.
Дякувати Богу, поруч були батьки. Вони підтримували доньку як могли. Коли
їздила на заробітки, виховували онука. Була свого часу навіть за кордоном. Особливо
запам’ятала поїздку в Польщу. Адже там миловидній українці пропонували стати
обличчям журналу «Единственная». Щоправда, поміркувавши, відмовилась. Розуміла, що,
можливо, після
виходу місячника у
світ
їй,
як зазвичай це траплялось із деякими
учасницями, запропонують престижну роботу. А лишатись у
Польщі
Лариса не хотіла.
Не жадала слави,
швидше б
в Україну,
до сина,
який так
потребував її присутності. Повернулась і через деякий час працевлаштувалась у
рідних Сарнах. Відтак доля звела її з чоловіком, який став коханим для неї та батьком
сину. Жінка радіє і дякує Богу за те, що зустріла свою долю. Бо що, скажіть,
потрібно ще для щастя, як не любов і розуміння між закоханими та радість в очах
дитини?