Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
фото автора.
Кожен, хто хоча б раз побував у Свято-Георгіївському храмі села Зносичі, бачив вишивані хоругви, що прикрашають святиню впродовж декількох останніх років. Вигаптувала їх місцева жителька Любов Пархомчук, яка і руки золоті має, і голос милозвучний. Адже майже 10 років співає в церковному хорі. І не тільки духовні пісні, а й любить виконувати народні. Як зауважила при розмов, з піснею йде по життю.
У Зносичах жінку, яка малює… голкою й нитками, знають усі, адже чимало виробів дарує односельцям на згадку. Любов Парфилівна так любить вишивати, що, певно, не пробачить собі, якщо не присвятить улюбленій справі бодай півгодини в день. Так звикла з дитинства, яке минуло в сусідньому селі Чудель на берегах мальовничого Случа. Майстриня перейняла рукодільництво від мами, яка щовечора годинами виводила на полотні пишні грона винограду та жолуддя. Колись такі орнаменти були надто поширені. Любі особливо подобалось відтворювати природу рідного краю. «Надивлюсь на ту нерукотворну красу вдень, а вечорами малюю голкою на полотні пишні кетяги калини, сині, мов річкова вода, волошки, і полум’яні маки», - пригадує вишивальниця.
Щоправда, мама довго не дозволяла їй братись за вишивку, мовляв, на все свій час. Але дівчині так кортіло навчитись, що потай від неньки освоювала ази вишивання. І яким же було її здивування, коли донька показала свій перший, власноруч вишитий рушник.
- Матуся довго не вірила, що це моїх рук справа, бо ж ніколи не бачила мене за роботою, - розповідає майстриня. – Заспокоїлась і похвалила тільки тоді, коли на власні очі побачила мене за вишивкою. О, як багато значили для мене її слова. Того вечора в мені так вирували натхнення й радість, що за декілька годин вишила серветку.
Здобувши після школи спеціальність швачки, Люба працевлаштувалась у Зносичах у швейний цех, де й стріла свою другу половинку. Павло тоді якраз трудився на флоті. І хоч до звільнення залишався далеко не один рік, парубок все-таки вирішив одружитись. Заручився з коханою та вкотре подався в плавання. Повернувся через два роки, тоді й справили весілля. Як і годиться, Люба перейшла жити до чоловіка. Та недовго тішилися молодята, адже Павлу необхідно було повертатись до роботи. Понад рік Любов Парфилівна чекала коханого. І тільки-но Павло повернувся, придбали будинок, обзавелись господарством.
З тих пір на тендітні плечі молодої господині лягло значно більше справ. Але Люба встигала і на роботі, і вдома. І якою б втомленою не була, за вишивку бралась ледь не щодня. «Хоча б стебельце, хоча б одну пелюсточку вишию і на душі стає легше», - ділиться потаємним. За роботу береться, коли всі домашні клопоти за плечима, а в душі панує гармонія, тоді й витвори особливі, наче пензлем намальовані…
Усе життя Любов Пархомчук вишиває килимки, рушники, простирадла та накидки. А п’ять літ тому в неї визріла ідея вишити й подарувати в тутешній храм хоругви. Якось, попросивши у Всевишнього благословення, почала трепетно виводити на полотні Божу Матір. Скільки трудилась над хоругвами, стільки просила в Господа помочі довести справу до кінця. Бувало, бажання гаптувати зникало на декілька днів, а іноді гріло душу тижнями. І, зрештою, рукодільниці вдалося втілити в життя бажаний задум. Хоругви, які жінка любовно вишивала та оздоблювала понад півроку, й нині є окрасою та гордістю святині.
Не злічити творчих робіт, що вийшли з-під умілих рук зносицької майстрині. Любов до вишивки прищепила й доньці Катерині, яка теж обожнює вишивати. Як у справжньої українки, в її оселіє є і вишивані простирадла, і рушники з серветками. Весь вільний час молода майстриня проводить за улюбленим заняттям, хоч роботи й крім того вистачає, адже має трьох діток і чимале домашнє господарство. Безумовно, в цій родині вміють цінувати народну творчість. Наснаги вам, любі вишивальниці, та рівних хрестиків на полотні.