На вівтарі долі

Валі не можна не симпатизувати: завжди щиро усміхнена білявка з голубими очима поспішає назустріч кожному, хто підходить до прилавка.

Ось колишня колега попрохала підібрати подарунок маляті, тож запропонувала їй цікаву абетку. Наблизилась середнього віку жінка, розглядаючи заповнені вщерть дитячими іграшками стелажі, - теж відійшла з покупками – шашками, набором олівців - а юнак придбав барвистий пакет…
«Саме так і повинен працювати продавець – доброго настрою творець», - вважає ветеран торговельної справи Валентина Єлецька. А мало хто знає, що значить для неї поспішати до відвідувача, чого вартий кожен крок… Адже не помилувала Валентину (так мені хочеться й нині називати цю енергійну оптимістку, сильну духом) доля ще з дитинства.
Було десь років зо два, як до дівчини причепилася простуда, піднялася висока температура, яку довелося «збивати» сильнодіючими ліками. Ніби пішло на поправку. Та якось під час купання мама помітила, що спливає ніжка… Особливого значення спочатку батьки не надали, але згодом дівчинка вже не змогла ходити. Кинулися до лікарів, які діагностували поліомієліт. Дитину розбив параліч. Куди тільки зверталися Іван Кузьмич з Ніною Тихонівною, оббивали пороги багатьох клінік – безрезультатно. Взялися самостійно робити масажі. Повернеться батько з поїздки (працював помічником машиніста), хоч який стомлений, але давай розтирати все тіло, рухати зів’ялі рученята, ніжки. І диво! Помалу Валя встала, але знову впала на міцні батькові руки. Та дівча вже тоді проявило силу волі, бажання боротися з недугою, кинути виклик долі. Перемагаючи біль, втому, допомагала мамі по дому, прибирала, мила посуд.
Прийшла пора йти в школу. Валя - найстарша з-поміж чотирьох дітей. Тож вирішили відрядити з нею на рік молодшого Валерія. Коли батько був дома, возив дочку в міську середню школу № 1 ім. Т.Г. Шевченка велосипедом. Адже шлях неблизький – родина жила по вулиці Петровського в будинку, що стояв мало не під ДП «Сарненське лісове господарство». У школі Валя сиділа з Валерієм, який її книжки та зошити носив у своєму портфелі. І додому зазвичай поверталися разом з його друзями, які мимоволі, пригадує Валя жартома, стали і її друзями. З ними було спокійно та безпечно. А коли траплялося самій десь пройти, то йшла дуже й дуже важко, з думкою: «Не дійду, помру…».
Навчалися в п’ятому класі, коли по вулиці Гоголя почав ходити маршрутний автобус, що довозив майже до школи. Вже було легше. Але так хотілося… Та змушена була всі думки й бажання гнати подалі, натомість не втрачала надії, що ходитиме самостійно, хай з ціпком… Тому терпляче зносила всі лікарські обстеження, експерименти в клініках Гудаути, Сочі, Криму, Львова. Носила спеціальне взуття, тамуючи нестерпний біль, поки ноги звикнуть до нової взувачки.
Про заняття з фізкультури й мріяти не могла. Вчителька початкових класів Марія Зосимчук стала для Валі Несвіт другою матір’ю. Чудова людина, наставниця, на все життя залишила добрі згадки! Дозволила відповідати з місця, була завжди уважною та чуйною до дівчинки.
Валентина вчилася залюбки. Запоєм зачитувалася художньою літературою, захопилася поезією Вероніки Тушнінової, знала напам’ять чимало її віршів, любила малювати. І як завжди в юності, хотілося кохати, танцювати, та навіть думати про це боялася, а вже про заміжжя й поготів.
Закінчила школу. Постала перед вибором, куди ж тепер? Знала, що треба вибирати щось малорухоме… З ровесницею послала свої малюнки в Ленінградське училище художнього розпису тканин. Її роботи схвалили, запропонували навчатися. Та цій мрії збутися не судилося: як вона поїде так далеко від дому, хто і яким транспортом допоможе добиратися до училища…
Валя поспішила в райком комсомолу. Подивилися на неї, вислухали її проблеми – і направили, видавши комсомольську путівку (так було на той час), у… торгівлю, тодішній змішторг, де директорувала Євгенія Лемещук, а кадрами відав Михайло Котік. Він глянув на дівчину з ціпком – ніби задерев’янів: «Дитино, а що ж з тобою робити?». Директор універмагу «Льонок» Валентина Книшова теж сплеснула руками: «Це ж треба весь час, упродовж усього робочого дня бути на ногах!». Іди у відділ «Тканини»…
Валентина Несвіт ніби вдруге на світ народилася. Для неї робота, зізнавалася, стала святом, на яке йшла завжди із зачіскою, гарно, зі смаком, одягнена. Якось сусід зауважив: «Валю, ти ж щойно плакала, а на роботу йдеш посміхаючись…». Дівчина на те відповіла: «Йдучи на роботу, все забуваю. Закрила двері дому – і до побачення, проблеми… Робота для мене понад усе».
…Останню, сьому операцію, найсерйознішу, робили, коли вже працювала. Взяла профспілкову відпустку. Думала, вкладеться. Ні. Чотири години під наркозом. У роздроблену ногу вставили металеві штирі, загіпсували. Додому привезли з милицями. А тут нова невимовна біда: померла мама. Жах охопив усю родину. Юрко перейшов тільки в п’ятий клас. Тато не витримав, захопився спиртним. Минуло чотири місяці відпустки: треба або виходити на роботу, або розраховуватись. А вона для неї – повітря, життя. Із загіпсованою забинтованою ногою, з ціпком добирається до автобуса… Добре, що зупинка близько біля універмагу. Йшла, а здавалося, що боліла кожна кісточка, але й вигляду не подавала. Більше того, посмішка не сходила з уст. І знову випробування: батькова сестра підшукала йому іншу жінку. Переконувала, коли вона його забере, то Валі, Калинці, Юрію буде легше (Валерій уже одружився, живе окремо). Валя залишилася в родині за старшу, Юркові була за батька і за матір, ходила на батьківські збори, воювала з учителями, відстоюючи братика. Вже тоді відчувався її, не помилюся, коли скажу, стоїчний характер, житейська виваженість і самостійність, що упродовж усього життя додавали сили й оптимізму жити з болем, але не піддаватись. І хотілося подобатися. І подобалася!
Подружило малювання з Олею, до якої якось прийшла в гості. А родина інтелігентна, будинок старовинний, багатий скульптурами, картинами, малюнками. Валя зачаровано роздивлялася їх. Коли бабуся ненароком мовила: «Тепер знаю, чого мій онук плакав, коли про Вас розповідав». Згадує, як у ресторані, куди іноді ходили з дівчатами, ніколи не танцювала. Хоча запрошували і її, та завжди відмовлялась, мовляв, прийшла з… подругою. Коли один молодий грузин погарячкував, мовчки показала свою «подругу» - ціпок. Той, як міг, вибачався, завалив стіл шампанським, цукерками. Тепер про все це Валя розповідає легко, з посмішкою. Адже любить життя, дівчат-продавців, з якими у свій час створили в універмазі «Льонок» комсомольсько-молодіжний колектив - найкращий серед торговельних колективів району, області. Її неодноразово обирали групкомсоргом, має численні почесні грамоти, дипломи, присвоїли також звання «Гвардієць п’ятирічки», «Переможець соціалістичного змагання», «Ударник комуністичної праці»…
Життя, як кажуть, вирувало, на його гребені впевнено трималась групкомсорг Валентина Несвіт – дівчина незвичайної долі. Портрет красувався на змішторгівській Дошці пошани. Йдучи повз неї зі школи, щораз заглядався на юнку Ігор Єлецький. Притягувало його відкрите симпатичне обличчя, гарна зачіска та щира посмішка. Не відводив очей. Не раз намагався підійти – жили на сусідніх вулицях, але губився. Та якось наважився. Дівчина поводилась досить сміливо – разом зі всіма сміялась, веселилась. Мала ж бо за правило, точніше за кредо: «Сміятися разом зі всіма, тільки щоб не з тебе», - тому й не давала, як кажуть, собі поблажок. Любила роботу, колектив. Не уявляла себе без гамірного дня, універмагівських дівчат. Це так підтримувало, додавало сил, адже вдома була за господиню-маму – жили втрьох з сестрою та братом. Після роботи ставала до плити, куховарила, пекла. Не помічала, що часто поблизу опинявся Ігор, який зачастив з її братом Юрком на дискотеку. Тож разом, зазвичай, поверталися додому. Якось запропонував збити крем до торта… Дівчата казали: «Валю, подивись, як він на тебе дивиться…». Вона ж: «Ви що, з дуба впали?!».
Поверталися гуртом з кіно. Коли відстала, Ігор, порівнявшись сказав: «Валю, виходь за мене заміж…». Відповіла, посміхаючись: «Цього ніколи не буде. Що скаже твоя рідня?». «Що буде – ще поговоримо», - відповів. Дівоче серце тремтіло, як осиновий листок. Звичайно, в родині Єлецьких не дуже схвалювали вибір сина. Були неприємні розмови й з Валентиною. Усе несподівано вирішилось, коли приїхала з Луцька Ігорева тітка Шура. Виявляється, гостя завітала в універмаг познайомитись з Валею. Підійшла до прилавка, ніби вибирати товар. А тоді заявила рідним: «Не чіпайте Ігоря – це його доля».
Невдовзі хлопець, зустрічаючи дівчину з роботи, показав дві обручки: «Дивись, що нам подарував мій тато!». Схвилював цим до глибини душі. А одного дня, взявши в сестри паспорт Валентини, прийшов за нею на роботу і повів… у РАЦС. Валя мало не плакала від щастя. Не могла стримати сліз, коли взяв її на руки і завальсував на весільній вечірці.
Збулася потаємна дівоча мрія. Ще більше прихилилась до судженого, відчуваючи надійну опору, міцне плече справжнього чоловіка, благородство його душі. Зажили душа в душу. Коли народила первістка, родина поспішила в пологовий: «Покажи сина». Розуміла, всіх найбільше цікавило, чи здоровеньким народився хлопчик. І ріс Олексійко на славу. Молоді батьки не могли натішитись, хоча з малечею зазвичай бувають клопоти, як у всіх. Та Валя берегла дитину, як зіницю ока. Коли народила другого синочка, Ігорів батько подарував золоті ланцюжок, хрестик і сережки на знак того, що порадувала двома внуками. Щастю не було меж. Та й інакше не могло бути. Валя, скуштувавши, як мовиться, сирітського хліба, зуміла вийти переможцем з житейських ситуацій завдяки бійцівському, по-жіночому дипломатичному характеру, що за жодних обставин не піддається труднощам і випробуванням. Загартована болем, ранньою самостійністю, впевнено йде наміченим шляхом, знаходячи в кожному прожитому дні, в улюбленій роботі, хорошій міцній родині сили, невичерпне джерело енергії та снаги.
«Ти після роботи ще й випікаєш?» - якось здивувалася сусідка. Так, випікає, смажить, бо це її хлопчики, як вона їх ласкаво називає, люблять, і коли збираються разом, сідають за стіл, щоб посмакувати маминими стравами.
- На вулиці під ногами дзеркалом виблискує лід. Бачу, Валя тримається за велосипед, а Ігор обережно її веде, - з почуттям захвату за сім’ю розповідала сусідка. - І я рада за Валентину.
Старший Олексій – студент п’ятого курсу Рівненського національного університету водного господарства та природокористування. Валічок, як звуть меншого сина, навчається в професійному аграрному ліцеї, щоб бути під рукою в мами. Коли тато на роботі (працює 15 діб, а потім відпочиває), проводить додому. Щаслива зі своїми хлопчиками, віддається їм сповна, наче невтомна бджілка, клопочеться по дому. А старший, посміхається, як приїде, поприбирає ліпше будь-якої дівчини, на меблях - ні пилинки. Дай Боже Валі й Ігореві зберегти те світле таємниче почуття, що зоветься любов’ю й тримає родину на гребені життєвих буднів. З роси і води вам, дорогі Єлецькі. Хай прикладом іншим світять кохання, взаємовиручка, сила волі, відповідальність одне за одного. І на закінчення наведу чудові слова поетеси Ліни Костенко, які піднімають на вівтар долі жінку–берегиню, жінку–свічу, жінку–любов:
Я вибрала долю собі сама,
І що зі мною не станеться,
У мене жодних претензій нема
До долі – моєї обраниці.
Раїса БРИЧКОВА.