Back to top

Жіноча доля, наче писанка

Золотаво-багряна осінь завітала в підніжжя Карпат, край мальовничих краєвидів, цілющих мінеральних вод, кришталевих дзвінких струмочків і в’юнких доріг.

Білі вершини задумливих гір, оповиті сивим туманом, ховаються в кудлатих хмарах. А на схилах ростуть стрункі вічнозелені карпатські смереки. Здається, що то вони підпирають втомлене сіре небо. У долині, де бере початок бурхлива гірська річка Дністер, розкинулось село Розлуч, що на Львівщині. Саме в цьому чудовому краї виросла Любов Іванівна (Гришканич) БОРОДАВКО, і не сказати, де формувався її світогляд, просто неможливо.
Після закінчення Львівського технічного училища № 2, дівчина працювала на заводі у відділі контролю. На вихідні навідувалась додому в село. Її приваблювала міська метушня, чіткий ритм роботи, краса вечірніх вогнів, тому жити мріяла у великому місті. Отримавши чергову відпустку, вирішила відвідати брата Василя, який поїхав за направленням вчителювати в село Костянтинівка Сарненського району та й оженився там, уже двоє діточок народилося.
- Їдь, донечко, до Василька, йому ж бо там сумно, мабуть, на чужині. Та тільки не барися довго, доню, - наказувала тітка Марія, пакуючи гостинці в дорожню сумку. Болить її серденько за сина. Хіба ж знала жінка, що й друга її дитина знайде свою долю на далекому Поліссі, та й залишиться там назавжди.
- Добре, мамцю, я швидко, - заспокоїла Люба матір, - побавлюся з племінниками, допоможу трішечки, та й повернуся. Відпустка у мене ж невелика, чекають на роботі.
І ось Люба зійшла з рейсового автобуса в селі Костянтинівка. Йшла і дивувалась ранній осені, що завітала в поліський край. Як багато тут лісу! На тлі зеленої хвої палахкотіло багряне листя кленів, у жовтих сукнях красувалися берізки. Ці барви так нагадували їй рідні краєвиди, тільки смерек не було і гір, за які б ховалося сонце. Натомість рівне, широке, здавалось, безкрає поле розляглось так далеко, що аж ген-ген зустрічалося з лісом і ховалося за синій обрій. Пахло грибами, хвоєю і теплом. Ступала повільно, милуючись навколишньою красою. Бачила, як поряд призупинився великий трактор і з кабіни усміхався до неї чорнявий вусатий красень. «Йой, які файні тут хлопці», - подумала про себе та й поспішила далі з гордо піднятою головою.
Раділа зустрічі з братом Василем, роздавала подарунки, бавилася з племінниками, розповідала про життя в рідному селі, а перед очима стояв усміхнений юнак, помітила, що постійно думає про нього. Наступного дня допомогла братовій відвести дітей до сільського фельдшера на черговий огляд. Зустріла їх привітна жінка, відразу було видно, професіонал своєї справи. Візит майже закінчувався, коли відчинилися двері і в Люби перехопило подих: побачила знайомі усміхнені очі і такі привабливі чорні вуса.
- Мамо, нам треба поговорити, - з порога мовив юнак до фельдшерки і зупинився на півслові, упізнавши дівчину.
- Щось трапилось? Зачекай трішки, у мене діти.
- Я зараз, - кинув на ходу хлопець і прожогом вилетів з кімнати.
А через кілька хвилин Валерій повернувся з великим кульком цукерок «Червоний мак», благо, магазин був поряд.
Два місяці поспіль зіграли гучне весілля. І знову поріднилися Полісся й Прикарпаття. Валерій був одинаком у сім’ї, тому привів молоду дружину до батьків, які з радістю прийняли невістку. Так і жили разом багато років у мирі й злагоді, аж поки поряд побудували великий ошатний будинок з сучасним інтер’єром. Свекруха допомогла Любі влаштуватися санітаркою у ФАП. Ірина Миколаївна - шанована в селі людина. Сорок три роки вдень чи вночі, у дощ чи заметіль поспішала на допомогу односельцям. То ж і невістку багато чому навчила, яка ось уже майже 30 років працює на одному місці.
Любов Іванівна полюбила Полісся всім серцем і душею, адже тут три десятиліття щасливо живе в парі з Валерієм Овер’яновичем, тут виросли їхні дочки, тут знайшла вірних друзів і родичів. Старша Світлана - педагог за фахом, закінчила РЕГІ, зустріла своє щастя в Рівному, подарувала батькам троє онуків. Продовжила традицію бабусі та мами середульша Іринка, закінчивши Костопільський медичний коледж, працює та проживає в Києві, виховує синочка. А найменша Тетяна отримала освіту в РДГУ, знайшла себе у творчій роботі, трудиться працює методистом районного Будинку культури, проживає в Сарнах, виховує донечку Анечку.
Радіє Любов Іванівна за дітей, онуків, гордиться чоловіком, який є першим помічником у всіх життєвих справах, хорошим господарем на своєму обійсті, дбайливим сином і батьком. Завітавши до будинку Бородавків, відразу можна помітити багато квітів у кімнатах та біля садиби, які з ранньої весни до пізньої осені прикрашають подвір’я своїм різнобарв’ям. А довгими зимовими вечорами господиня любить заглибитись у вишивання, відтворюючи на полотні прекрасні візерунки. Та найбільшим захопленням є виготовлення Великодніх писанок-дряпанок. Писанкарством захопилася ще в зовсім юні роки і першим учителем була мама Марія, яка навчила дочку малювати писанки воском. Згодом перейняла від сусідки мистецтво виготовлення дряпанок. Взагалі на Львівщині писанкарське ремесло дуже поширене. Готуючись до свята, тут майже в кожній хаті по своєму виготовляють писанки, крашанки, дряпанки. Адже Великдень - одне з найбільших християнських свят, яке символізує перемогу життя над смертю, добра над злом, світла над пітьмою.
Багато робіт подарувала авторка односельцям, Сарненському історико-етнографічному музею, друзям, знайомим і родичам у різних куточках країни і за рубежем. Творіннями майстрині милуються жителі Москви, Києва, Львова, Чернігова, Рівного, Польщі, Росії. Розмаїття дряпанок прикрашали районні та обласні виставки декоративно-вжиткового мистецтва, обласні огляди-конкурси писанкарського мистецтва закладів охорони здоров’я. За збереження та популяризацію народних традиційних ремесел Любов Бородавко нагороджували багатьма грамотами та подяками, а також наручним годинником від Президента України Леоніда Кучми.
Про те, що не склалося життя у великому місті, не шкодує. Адже правду кажуть, що з милим і в шалаші рай. А Любов Бородавко щаслива у своїй родині, роботі, захопленні, яке намагається передати найменшій донечці Тетяні.
Зоя ФЕДОРЧУК.

Схожі матеріали

Прохолодний березневий вітерець хвилею прокотився поліською землею, і до Поліни Онанко завтра завітає славне 85-річчя. Домівка наповниться...
Кажуть, поганий учитель подає учням готову істину, а хороший - вчить, як її знайти. Саме творчий пошук істини, розвиток мислення та відкриття для...
- так кажуть про церковного старосту й художника Василя Щевича Найцікавіше те, що здібний нині художник й іконописець у дитинстві мріяв стати…...
Заклопотані повсякденністю, рідко замислюємось над справжньою сутністю буття, не знаходимо часу, щоб подумати про душу. Але ж справжній підмурівок...
Роман НАБУХОТНИЙ у царині юриспруденції – не новачок. З 1999 року працює в юридичному відділі апарату райдержадміністрації, нині - провідний...