Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
«Михайле, ти тільки ж вивчи своїх дівчат», - наказував Григорій Мацелик своєму сину. Він виконував заповіт свого батька, Харитона Семеновича, прадідуся Галини та Надії, який служив у війську польському.
Мав високий офіцерський чин у Варшаві. Польський товариш просив його залишитись, але Харитон не погодився, повернувся додому, у Ремчиці. Єдине, що привіз – різного роду книги, літературу на Батьківщину. І наказав: «Усі повинні вчитися». Наказ передався з уст в уста від батька до сина. В родині Михайла Григоровича й Ганни Миколаївни народилось п’ятеро дітей. Одна померла маленькою, а три доньки й син вчилися. Найстарша Галина вже 42 роки працює вчителем математики в Ремчицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. З теплотою та гордістю розповідає про свою родину, в якій завжди було тепло й затишно, комфортно. Її обов’язком, як старшої доньки, було залишитись біля батьків і доглянути їх до старості. Добре пам’ятає Галина дідуся, який був засідателем Дубровицької Гміни – гордість і честь усієї родини, де всі здобули освіту. Надія працювала начальником відділення зв’язку Кузнецовська, на Рівненській атомній електриком трудилася сестра Катерина.
Галина Михайлівна вступила до Рівненського державного педінституту ім. Мануїльського й одразу почала працювати. Спочатку в Тріскинській школі піонервожатою, потім – у Ремчицях. Роботу свою дуже любила, має чимало відзнак і нагород ЦК ВЛКСМ. І хоча споконвіку склався стереотип про дві категорії вчителів: фізиків і ліриків – Галина Гордич – математик, який співає. Співала з сестрою Надією, брала участь у художній самодіяльності, поки в село випадково не приїхав завідуючий районним відділом культури Іван Шевчук. Іван Володимирович одразу ж запримітив дівчат і довгий час був їхнім покровителем. Виступали повсюди. Після того, як на одному з обласних фестивалів народної творчості зайняли призове місце, їм випав шанс поїхати на телепрограму «Сонячні кларнети». Потім - виступ у Львові. Тоді Надія вчилася у Львівському технікумі зв’язку. Дівчатам навіть давали рекомендацію у відомий народний хор ім. Г. Вірьовки. Але життя, як і доля, непередбачуване. Хлопець, з яким зустрічалась Надія, зробив їй пропозицію руки й серця і дівчина поїхала в Херсон. А Галина продовжувала навчати дітей найточнішій із наук.
Скільки років пройшло, а вона пам’ятає своїх перших учнів, і кожних наступних. Багато хто з них стали її послідовниками й працюють не лише в навчальних закладах району, а й області. А який висновок зробила п’ятирічна внучка! «Навіщо мені ходити до школи? У мене дві бабусі, тато й мама – вчителі. Одна навчить розв’язувати задачі, (до речі, дівчинка з успіхом це вже робить). З мамою добре вивчу українську мову, і бабуся допоможе, а з татом – комп’ютер» (син Галини Михайлівни – вчитель інформатики в Ремчицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів). Пам’ятають у селі Оксану Черепащук, яка викладала математику. Саме від неї Галина Михайлівна перейняла методику навчання та спілкування з дітлахами. «Між нами, дітьми, і Оксаною Яківною був якийсь невидимий особливий зв’язок. Ми розуміли її погляд, і не треба було слів», - згадує колишня учениця й нинішня вчителька.
Тепер про неї, Галину Гордич, у селі кажуть, що цей педагог «загартування Оксани Черепащук». Крім математики, любить і вміє в’язати, вишивати, готувати, і, звісно, співати. Вона багато читає, а на перегляд різноманітних телепередач не вистачає часу.
Мудрість приходить з роками. Хто знає, як би склалася доля жінки, коли б сестра не вийшла заміж. Можливо, у нас у районі була б народна чи заслужена артистка України. Але Галина Михайлівна заперечила: «Якби життя мене повернуло в інше русло і я не стала б учителем математики, то була б медсестрою». А всім своїм учням і читачам «Сарненських новин» побажала: «Учіться і трудіться, і вам усе буде». Нехай збуваються ці слова.
Марія КУЗЬМИЧ.