Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Юрій, скільки себе пам’ятає, тільки почує спів, особливо перебори гітари, зачудовано вслухається в мелодію.
Так подобається музика, дивовижний світ чарівних звуків, що полонять і душу, і серце, наче переповнюють все єство. Пригадує, коли вперше вразила гітара, сяйнула жар-птицею думка-бажання: «Обов’язково навчуся грати на ній…». Як підріс, заздрив брату Віктору, який брав до рук інструмент, і тужливо-печальні акорди проймали, здається, до найпотаємніших куточків душі. А брат ще й співав під акомпанемент… І ніби все навкруги імпонувало йому, слухняно підкоряючись всесильній гармонії прекрасного звучання.
Хоч подеколи так важко було… Сім’я жила на хуторі поблизу Великих Озер, що в Дубровицькому районі, де й народився. Та до першого класу мама привела в Карасинську восьмирічну школу, позаяк туди ближче було добиратися. Несподівано в родину Котяїв прийшла біда: померла ненька. Ще раніше розпрощався з життям батько, Юрій його, на жаль, не пам’ятає.
Дітей - чотирьох хлопчиків - забрала до себе бабуся Ксенія Міркевич у Карасин, де ще мама взялася за будівництво будинку. Невдовзі оформила на себе опікунство й замінила їм батька-матір. Юрій і досі з такою теплотою й любов’ю згадує стареньку, яка дбайливо ставилась до них, по-материнськи піклувалася… З гордістю додає, що завдячує їй, «своїй другій мамі», за ласку, тепло й ніжність. Це вона навчила його співати, жити в мирі та злагоді з людьми.
Росли Котяї усвідомлюючи, що таке жити без батьків, розуміючи, що самі мають навчитися премудростям самостійного існування, перш за все добре вчитися в школі, щоб засвоїти якомога більше знань, бути наполегливими та терплячими в досягненні мети, вміти вижити. Останнє, напевно, стало неписаним правилом-метою, кредо шляху до дорослості Юрія.
Роки летіли так швидко, що не зогледівся, як закінчив школу. Слідом за ровесниками-однолітками Юрій подався у ВПУ-22 м. Сарни. До цього, з гордістю зізнався, непогано грав на гітарі, пробував і складав вірші про юність, кохання, писав до них музику. Цим захопленням наскільки перейнявся, що не міг, як кажуть, жити без неї. Та зовсім інакші реалії життя. Не ремствував на труднощі. Закінчивши ВПУ-22 з червоним дипломом, поїхав до Києва. Влаштувався на роботу ремонтником обладнання на одне з великих столичних підприємств. «Треба було виживати» - так і сказав, посміхаючись, ховаючи в міжбрів’я ледь печальну нотку пережитого. З гітарою не розлучався й тоді, коли покликала служба в Збройні сили Радянського Союзу. Була можливість не йти, але хлопець твердо вирішив, що не гірший інших: «Армія для юнака – це своєрідна школа дорослості, змужніння, визнання справжнього чоловіка».
У 1991 році Московський райвійськкомат м. Київ направив Юрія Котяя в м. Севастополь, де стояв військово-морський флот. Для багатьох новобранців - це нездійсненна мрія, Юрієві ж, простому сільському хлопцеві з далекої поліської глибинки, пощастило не лише милуватися дзеркальною гладдю води… Розповідає про армію з такою цікавістю й повагою, що мимоволі й сама заслухалась. У Севастополі проходив ще чотири медичні комісії, адже це такий рід військ, що вимагає особливо міцного здоров’я, неабиякої підготовки. Підходить! Новобранця зустрів 11-й навчальний загін моряків-підводників. Незнайоме все до болю, але розчаруванню й труднощам не піддався. Набувши необхідних навиків радіометриста підводного човна, за направленням поповнив провідну бригаду Чорноморського флоту. І досі в пам’яті постає прекрасний пейзаж спокійного моря. Хіба передати словами його красу? Тим паче Криму, славного своїм героїчним минулим, старовиною, працьовитими людьми. Тож і служив відповідально й самовіддано, як і належить справжньому громадянинові своєї держави.
Старанність Юрія Котяя заслужено відзначили й оцінили. За зразкову службу нагороджували численними почесними грамотами, прізвище занесли до Книги пошани, а фотознімок неодноразово красувався на Дошці пошани військової частини, в якій служив. А наприкінці служби, коли, як кажуть, підводники «порізали пілотку на голки», перевели в навчальну частину передавати знання молодим морякам. З присвоєнням командуючим флотом звання головний корабельний старшина звільнився в запас…
- Дуже приємно згадувати роки служби в Збройних силах, - говорить Юрій, мимоволі поринаючи в роки, що на все життя закарбувалися в пам’яті.
Демобілізований військовик повернувся в рідне село. Прийняли вчителем музики й організатором-педагогом у Карасинську загальноосвітню школу І-ІІ ступенів. Завідує місцевим сільським клубом. Подобається Юрієві працювати з людьми, молоддю, які люблять сцену, музику, особливо прихильний до тих, хто закоханий у пісню, гітару. До слова, на сцені щирий і самовідданий шанувальник цього улюбленого чудового інструмента Юрій Котяй уже десь до двох десятків років. З любов’ю і відданістю ніби освідчується, серцем відчуває, це його життя. Це те, чому навчили дорога й мила бабуся Ксенія Іларіонівна, чому навчило життя. А його портрет, як у роки військової служби, але вже за працю в галузі культури, був на Дошці пошани районного Будинку культури. І на закінчення розмови, невимушено перебираючи струни, заспівав:
Іду я знову,
Чудовий ранок.
Та де ж ти, мамо?
Та де ж ти, мамо?
Я відчуваю твої тепло і ласку,
Люблю життя,
Життя – це казка…
Справді, життя – казка, в якій не лише захоплюючі цікаві сторінки, а й тривоги, удари долі.
Ми прощалися. Конкурс бардів закінчувався. Серед гітаристів Юрій посів почесне призове місце. Та не це головне для нього, а те, що відвів, як сказав, душу, зустрівся з друзями, які подарували свято. Це прекрасно.
Раїса БРИЧКОВА.