Опубліковано СН
У затишній кімнаті квартири Віри М’ятович, де вона мешкає разом з чоловіком і дорослим сином, скрізь квіти, на підвіконнях милує зір ніжна рожева квітка рідкісного гібіскуса, суцвіття гераней.
А у вазах – розкішні барвисті лілії. Не допитувалася, звідки стільки букетів, адже Віра Григорівна так щасливо й водночас жваво розповідала про минулу зустріч з випускниками 1991-го міської загальноосвітньої школи № 4, що все було зрозумілим. Прислухаючись до розповіді, дивувалась її пам’яті, й не можна було не помітити традиційних іскристих вогників гордості педагога за своїх уже дорослих вихованців. Вогників, притаманних кожному наставнику, сівачу доброго, розумного, вічного. Отже «мої діти» ні-ні та й гордо проскакувало мало не в кожному реченні. Не забули, запросили Віру Григорівну вже з посрібленими скронями. Тільки й того, адже мало змінилась, перегорнувши 80-у сторінку свого життєвого календаря. Не повірите, хоча вже давненько на заслуженому відпочинку, але невгамовність, навіть, скажу, не помиляючись, молодечий запал й енергійність не покидають і досі. На відстані багатьох років відчувається неприхована любов до дітей, що, вважає колишня вчителька, найголовніше в освітянській роботі. Віра М’ятович вдало переплітала її з вимогливістю й дисциплінованістю серед учнів, що необхідні, наголошувала знову ж таки, для глибокого засвоєння знань. У цьому переконана наставник з багаторічним педагогічним стажем, у трудовій книжці якої лише два записи. Показала пожовтілий незвичний для нас документ, надпис на якому зроблено… казахською мовою у далекому 1947-му.
…Три класи пощастило всього закінчити Вірочці Селівоненко, як чорним крилом накрила війна. Батько був комуністом, пішов на фронт, а вони з матусею, де тільки могли, ховались з односельцями по лісах Брянщини. На все життя закарбувалися неймовірно важкі роки фашистської окупації. Випадково залишилися живими. Батько, слава Богу, пройшов неушкодженим від Курська до Берліна, повернувся з бойовими нагородами.
Коли це згадувала, непрошена сльоза зросила щоку, перекромсала спогади. А життя брало своє: після семирічки стала студенткою Стародубського педучилища, залюбки вчилась, уявляючи, як заходить у клас, а до неї злітаються десятки дитячих допитливих оченят. Як одну з кращих і здібних учениць, Селівоненко направили… у Казахстан: «Там треба хороші вчителі…»
Не розгубилася молоденька вчителька, що дуже далеко від рідної Брянщини, що довірили працювати в старших класах, де учні – переростки, вищі за неї, до всього, різних національностей – чеченці, інгуші, татари, німці… Доручили викладати, крім російської мови і літератури, географію, історію… Незважаючи на це, учні, як до світлячка, тягнулися до Віри Григорівни. Все було, як мріяла. Удвох з однокурсницею Валентиною Могилевцевою три роки «піднімали» освіту в с. Хрящевці Атбасарського району Актюбинської області (колишня Казахська РСР). Напевно, працювала б і далі, якби не молодіжна тракторна бригада з Сарн, у складі якої був Петро М’ятович. Молодість є молодість. Приглянулася українському юнакові симпатична, енергійна росіяночка Віруся – і забрав з собою!
Так опинилась на Поліссі, у Сарнах. І місце працювати за спеціальністю знайшлося у восьмирічній російській школі № 2. З таким ентузіазмом і заповзятливістю взялася до роботи, з посмішкою заходила до своїх першачків! І вони, відчуваючи непідробну щиру любов, ловили кожне її слово. Здавалося, їх безкінечним «чому» не було кінця, але Віра Григорівна намагалась не обійти увагою кожного допитливого вихованця. Раділа, що біля неї, як біля матері, завжди гамірно, що малеча відповідає взаємністю, уважністю на уроках. Біжать за нею після занять, проводжають мало не додому. А вранці з нетерпінням зустрічають перед школою.
- Працювала, - зізналася Віра Григорівна, - з таким бажанням, наче припала до джерельної води. Українські діти вирізнялися ерудицією, своєрідним баченням навколишнього. Приємно було з цією малечею спілкуватися.
«Вміла знайти ключик до кожного з нас - хоч і була сувора, вимоглива, але ми любили Віру Григорівну», - пригадували колишні її учениці…
Вдавалося вчительці знайти спільну мову через учнів й з їх батьками, що не маловажно у виховній роботі. Організовувала з ними нетрадиційні методи письмових діалогів, використовуючи анонімні роздуми при конфіденційних зустрічах. Своєрідні ниточки–поштовхи подавали самі діти.
- Нам подобалося, що Віра Григорівна давала простір для фантазування, і хоча пройшло вже кілька десятків років, не забуваються її життєві уроки. Аж не віриться, що їй уже за вісімдесят – у нашій пам’яті вона завжди з акуратною зачіскою, весела, уважна з ніжними теплими долонями, що часто-густо гладили по неслухняних чубчиках, довгих косах…
Мимоволі зайшла мова про перших учнів. З такою любов’ю згадує Льову Тарасовича, Ольгу Ріхтер, Люду Дмитрієву, Олю Івашину, Тетяну Бернадські, Олександра Петрова, Ніночку Берташ… Гортаючи сімейний альбом, знайшла світлину зі своїм освітянським колективом. Ось Марія Будиліна, Надія Бурківська, Раїса Богданова… А ось вихованці…
І наче все було вчора. Згадує епізоди шкільних буднів, що пройшли крізь серце скромної вчительки молодших класів, відмінника освіти Віри М’ятович. Всі свої знання, досвід безкорисно віддавала учнівській юні. Не можна було стримати сліз, коли слово на останньому дзвонику надавали Вірі Григорівні. Один з виступів і зафіксований на світлині… А всього випроводила зі своєї освітянської ниви в самостійну дорогу дев’ять випусків - понад 300 хлопців і дівчат. І про те, що її любов і пам’ять – найкращі підвалини для уроків життя юні, свідчить і ця написана за проханням вихованців, замальовка.
Раїса БРИЧКОВА.