Маестро сцени

Так, цілком заслужено, можна сказати про Марію БІЖНЮК - невтомну ентузіастку своєї справи, воістину патріарха культосвітньої ниви району, якій вона присвятила понад чотири десятки літ.

Жоден масовий захід не відбувається без цієї цікавої жінки. Її цінні поради, консультації, зрештою, багатющий досвід – бездонна криниця майстерності для кожного – чи то початківця, чи вже маститого майстра сцени.
…Незмінно понад чотири десятки літ Марія займається улюбленою справою. А здається, ніби вчора ступила на сцену учасницею художньої самодіяльності, а нині виросла до висококваліфікованого, шанованого всіма не тільки в районі, а й області спеціаліста. До неї мало не повсякденно звертаються за крупинками майстерності, що збагачують, підносять на вівтар популярності, визнання, головне, напевно, до всенародної любові земляків. Не можу уявити без Марії Біжнюк сцени як районного, так міського будинків культури. Вона, як справжня господиня, точніше б сказати, диригент розмаїтих інтересів, не лише в прихильників мистецтва, а всіх присутніх, хто завітав у культосвітній заклад на той чи інший захід, що його організувала та проводить Марія Іванівна.
Адже ніхто так не зініціює й скрупульозно не продумає кожен нюанс, дрібницю зустрічі зі співвітчизниками в залі, як вона. Бо вміє підійти, розговорити, ввійти в контакт, знайти до кожного ключик взаєморозуміння, і людина розкривається, наче пуп’янок, зацвітаючи на сцені в усій своїй красі. Повірте, це нелегко й коштує неймовірних зусиль, певної підготовки, яку планує та на відмінно складає автор і організатор тематичного вечора, зустрічі «Від усієї душі», вшанування ювілярів… Це, вочевидь, Божий дар, іскорки якого не гаснутимуть упродовж усього життя. Сцена, її покликання, її віддушина, її нелегка, але рідна ноша. Зтелефонувала якось біля двадцятої вечора до Марії додому – довгі гудки, немає, набрала номер робочого телефону: взяла слухавку! «А Ви ще працюєте?» – питаю. Відповідає: «Люди прийдуть, а треба ж подумати, як сцену відповідно прикрасити, щось новеньке придумати, це непросто».
Звичайно, непросто. А що вже казати про основні моменти власноруч написаного сценарію? Діалогу із залом? Через серце пропускає десятки можливих епізодів, аби заінтригувати присутніх, поки переконається, що остаточний варіант найвиграшніший. Хіба перелічити всі сценарії та проведені заходи, написані Марією до різнотематичних подій як календарних, так і народних, за час, відколи привабили яскраві вогні сцени? Зрозуміло, що ні, але, в середньому, на його самісінькому денечку, все збереглося…
Ніби вчора співала в шкільному хорі міської середньої школи № 1 ім. Т.Г. Шевченка (нині НВК «Школа-колегіум»). Сарненці пам’ятають струнку, як топольку, Марію Зубчинську (дівоче прізвище) з довгою розкішною чорною косою в українському вбранні в рядах відомого на всю Україну самодіяльного народного хору, яким керував висококваліфікований митець Микола Фенглер. Самовіддано вплітала свій альт у багатоголосся чудового колективу, а коли виїжджали з концертами на гастролі, керівник довіряв вести програму Марії. Бо так уміло й задушевно, акцентувавши на головному, оголосити той чи інший номер не вдавалося нікому: чітко, проникливо, дзвінко…
І простелилась стежинка в барвистий, нелегкий шлях художньої самодіяльності. Не розлучилася з ним, коли влаштувалась на роботу в бібліотеку, або ж побрались з Борисом Біжнюком, який розумів кохану, ставши надійною опорою й жодного разу не дорікнув репетиціями, що вечорами їде по селах з концертами… Натомість виховував донечку, з нетерпінням чекаючи повернення Марії, щоб разом порадіти своїй щебетушці.
А про хор знали далеко за межами Сарн, їх пісні записувало республіканське радіо, у т.ч. на «Сонячні кларнети», показували по телебаченню, вітав співочий колектив учасників Виставки досягнень народного господарства в Москві, дивував білоруських сябрів… Гріє Марії душу та серце пісня, додає сил і снаги, що так необхідні творчій натурі. Спорилася робота, невдовзі очолила одну з найвідповідальніших ділянок центральної районної бібліотеки, а згодом і колектив. Запрацювала з вогником, на базі ЦРБ відкрили республіканську школу передового досвіду, яка приймала гостей з усієї України, доклала всіх зусиль, щоб в одній з перших в області запалав екран комп’ютера, зініціювала мистецький салон… А численні засідання літературно-мистецької «Світлиці», презентації поетичних збірок місцевих поетів Леоніда Куліша, Валентини Петренко, Тетяни Корнійчук, Надії Свищевської, Володимира Громова, на які збирається широке коло шанувальників красного письменства, зустрічі з ветеранами війни та праці, майстрами пензля, рукоділля, конкурси бабусь, а то й просто чаювання з активними читачами… Як на світло й тепло, взаєморозуміння поспішають сарненці до Марії Іванівни – цікаво з нею, затишно й любо провести час, бо, як сказала відома українська поетеса Ліна Костенко, Марія «в серці має те, що не згоряє».
Багатогранний її портрет доповнює активна участь у театрі мініатюр при РБК, яким керує завідувачка відділом культури й туризму РДА Наталія Чорна. З виставами виступали і на сільських сценах. Самодіяльних аматорів театру мініатюр неодноразово високо оцінювало обласне управління культури, в чому чимала заслуга Марії Біжнюк, бо так майстерно, неперевершено перевтілиться й зіграє роль, наче справжня артистка! Навіть наймолодші колеги по-доброму заздрили ветерану. Що й казати: талант є талант.
Довгий час альт Марії звучав в унісон зі співочими голосами популярного аматорського народного ансамблю «Намисто» РБК, що скрашує й понині кожну концертну програму урочистостей, що проходять у цьому культосвітньому закладі. І досі маестро сцени береже білосніжний рядок намиста, як сувенір, презентований співачкам за самовіддану працю, готовність завжди підняти настрій, урізноманітнити дозвілля.
Невгамовна творча напруга моєї героїні не знає спокою. Понад десять років громадське об’єднання «Надвечір’я» збирає завсідників. Нещодавно велелюдно відзначили його ювілей у міському Будинку культури «Залізничник». Це вона, Марія, організувала однойменний жіночий вокальний ансамбль, до керівництва якого вдало залучила колишнього методиста РБК Лідію Абрамчук. Його учасниці, в т.ч. й сама Марія, щораз радують завсідниць новими, досі незнаними піснями. Й ансамбль «Мереживо», яким керує молода перспективна Ірина Довгалюк, теж ініційований ентузіастом своєї справи М. Біжнюк. Обидва колективи розширюють репертуар, працюють над сценічною культурою, підвищенням майстерності. Скільки радості, а водночас і гордості, коли членів об’єднання двічі запрошувало на ювілей Всеукраїнське «Надвечір’я» до Києва! Поїздки, знову ж таки, організувала Марія Іванівна з допомогою тодішнього міського голови Леонтія Ніколайчука, який, до речі, вітав кожну жінку сарненського об’єднання в Міжнародний жіночий день червоною гвоздичкою… Це залишається в пам’яті на все життя…
Треба бачити, з якою любов’ю та безпосередністю скликає Марія Іванівна сивочолих, але невтомних, своїх завсідниць Євгенію Саванчук, Раїсу Тишкевич, Надію Свищевську, Поліну Онанко, Лідію Кміть, Ліну Барабаш, Ніну Щербатюк, Валентину Сусід, Раїсу Радчук та багатьох-багатьох інших – різних за віком, покликанням, фахом, до МБК. Вони поспішають на зібрання, бо відчувають тут, як мовиться, спільність душ, зустрічаються з духовенством, обдарованими земляками. Для них керівник об’єднання неодноразово влаштовувала поїздки до Почаївської лаври… І як приємно, що разом з дружинами сюди почали приходити чоловіки. Й щоразу цілком наповнюється зала міського Будинку культури.
Життєва позиція Марії Біжнюк досить висока й активна. Декілька десятків років поспіль очолює райком профспілки працівників культури, що є дієвою й надійною підмогою культпрацівникам району в усіх сферах. Маестро сцени, голова райкому й тут на висоті: творчий тандем із завідувачкою відділом Наталією Чорною виводить галузь на найвищі рейтингові місця в області. Сюди їдуть повчитися, перейняти досвід в організації відпочинку. Плідно працюють культурно-дозвіллєві комплекси в селищах і селах. Влітку, скажімо, щовихідного в райцентрі на центральній площі звітують про свою майстерність, а нині в районному історико-етнографічному музеї проходять театралізовані акції «Мистецтво одного села».
Не виміряти цифрами відданість Марії Біжнюк покликанню, якому служить усе життя. Вже й дочка має свою справу, хорошу міцну родину, дбайливого чоловіка, донечку-студентку, чотирирічного синочка, від якого любляча бабуся знаходить невимовну втіху й радість. «Внучок - то щастя»… Тож хай повсякчас щасливиться Марії Біжнюк, яка любить життя, людей, кожен Божий день, подарований Всевишнім, складаючи у Свято-Покровському кафедральному соборі низький уклін долі, що дозволяють залишити їй найглибший і найвдячніший слід на землі.
Раїса БРИЧКОВА.