Опубліковано СН
Саме таку, святу, любов до дітей і несе крізь усе життя Нінеліна Барабаш, яка самовіддано працюючи на педагогічній ниві, всі свої вміння, досвід і знання щедро передавала підростаючій юні м. Сарни.
Нелегка самостійна дорога випала моїй героїні, та вона, мужньо переборюючи всілякі випробування, наполегливо йшла за обраною з дитинства мрією. Здійснила її, стала улюбленою наставницею сотень і сотень сарненців, навчаючи і їх самих, а згодом їх дітей і внуків. Ліну Корніївну знають у райцентрі і дорослі, і малі. Це неординарна особистість з беззавітною самопожертвою в ім’я виховання учнів достойними громадянами рідного краю.
Ліна родом із Полтавщини. Батьки її були вчителями, тато – фізики та математики, мама – української мови та літератури, якій довгий час доводилося викладати російську мову та літературу. Дитинство, як пригадує, було золотим. Адже в родині панували злагода й любов, батько жодного разу не підняв голос ні на своїх дітей, ні на вихованців. За найбільшу провину, сміється Ліна Корніївна, міг назвати хіба що «свинтусом», що звучало більш іронічно, ніж принизливо.
Після пологів, що були дуже складними, розповідав батько, її, немовля, з пологового забрав, а дружину направили на подальше лікування. Працював він тоді директором, а родина жила на квартирі при школі й мав можливість після кожного уроку навідуватися до дитини, готувати їжу, годувати. Маля ніби співчувало батькові, зростало спокійним, слухняним. Згодом маму виписали з лікарні. Щасливі батьки продовжили навчання на заочному відділенні Полтавського педінституту. Захоплювалися спортом, художньою самодіяльністю, взимку ходили на лижах. Ранок у родині, скільки себе пам’ятає, обов’язково починався з зарядки під радіо. Далі - водні процедури. А ще батько був радіолюбителем, досконало знав німецьку мову, передплачував радіотехнічний журнал. Слово «телевізор» Барабашова дітвора знала ще до війни. Тож коли тато працював у своїй майстерні, вони весь час думали, що то він саме для них робить телевізор. Мама гарна господиня, радувала малечу навіть саморобним морозивом. Ось у такому сімейному затишку виросла Ліна, та дитинство обпалила Велика Вітчизняна війна. Однак не зламала покоління, а лише загартувала, зробила стійкими, мужніми, сильними духом, навчила переборювати труднощі. Школа все ж працювала, дівчинці не виповнилося й десяти, пам’ятає, як після уроків йшли на поле допомагати колгоспницям збирати врожай. Батько косив, а вона з мамою робили перевесла, в’язали снопи, складали копиці.
За другою мобілізацією вчителі повернулися додому, крім батька. Вже після визволення від його командира, який залишився живим, дізналися, що він у числі відступаючих частин з боями дійшов до м. Матвіїво-Курган, що в Ростовській області, де й загинув… Родина опинилися на тимчасово окупованій території, мамі довелося навчитися сіяти, косити, молотити вручну зерно на жорнах. За каракулеву шубку виміняла теличку, яку Ліна пасла, а згодом тварину обміняли на продукти харчування. Випадково до подвір’я прибився красивий, абрикосового кольору, кінь. Дівчинка ж йому косила траву, поки не побачили фашистські зайди, забрали, «почистивши» в хаті все, що було з продуктів.
Перед тим, як у село мали з’явитися відступаючі окупанти, селяни поспішили в поле, бо очікувався бій. Удосвіта радянські війська вибили ворогів, і коли мешканці повернулися, то застали замість хат згарище. Сім’я Барабашів знайшла пристанище в знайомих у сусідньому селі. Там мама познайомилася з майбутнім Ліниним вітчимом, Григорієм Ульяничем. Він замінив їй батька. Оскільки на Полтавщині в післявоєнні роки працювали тільки початкові класи, його направили на роботу на Рівненщину, в м. Сарни. Місто стало для полтавчанки другою й навіки рідною малою батьківщиною, зізнається нині Ліна Корніївна. Вона полюбила Поліський край, його працьовитих і талановитих людей. Залюбки навчалася й у 1950-ому закінчила середню школу № 1. Науки давалися легко, тому мала чимало вільного часу для участі в художній самодіяльності. Останнє сприяло дружбі з ровесниками й учнями першого та другого випусків десятирічки. Серед яких шкільна солістка Раїса Пальчевська, яка згодом вивчилася на вчительку, а Теодозія Бриж стала світовою знаменитістю, відомим скульптором. З нею дівчину пов’язувала ділова співпраця: обидві випускали шкільну стіннівку «За знання». Фєня художньо оформляла її, а Ліна готувала дописи й редагувала. Брати Олександр і Євген Симоновичі відвідували драматичний гурток, який працював при популярному тоді кінотеатрі ім. Кірова. І Ліна знайшла туди дорогу. Члени гуртка поставили п’єсу «Безталанна», з якою гастролювали Рівненщиною. Євген, до речі, став письменником, видав чимало книжок, про що Ліна Корніївна дізналась на зустрічі випускників колишньої ЗОШ № 1, що відбулася влітку 2010-го.
А ще дівчина співала в шкільному хорі, була членом акробатичного гуртка. Сміється, пригадуючи, що не вміла робити ні мостики, ні шпагати, але добре тримала рівновагу, що давало можливість вискакувати на плечі та спини акробатів, віншуючи глядачів прапорцями чи стрічками. І взимку знаходила заняття, вправно каталася на лижах, тому завжди захищала честь школи не тільки на міських і районних лижних поєдинках, а й обласних. Сарненські спортсмени десятирічки на той час не мали поняття про ядро, диск, спис, але на змаганнях доводилося метати…
А скільки було гордості, коли семикласницю Ліну Барабаш прийняли в комсомол. Старалася скрізь бути в числі кращих. Поспішала на суботники із заготівлі дров для електростанції, що освітлювала залізницю, парк, лікарню, чимало підприємств у райцентрі. У старших класах ровесники обирали її старостою: «Наш учнівський колектив - 7 дівчат і 14 хлопців - був надзвичайно дружним. З-поміж нас вийшло у світ вісім учителів, три офіцери, два медики, решта – інженери. Саме наш випуск започаткував зустрічі, що проходять у місті, стали традиційними, - говорить Ліна Корніївна, - приміром, я представниця другого покоління династії вчителів-вихованців, а дочка Валентина представляє третє. Однокласниця Людмила Лопухова (нині Ліневич) теж учитель. Разом із нею ходили в районний військкомат із проханням допомогти відшукати військову частину ім. О. Матросова, оскільки як загін учнів нашого підопічного класу носив його ім’я. Цікавим було листування зі школярами м. Таллін (Естонія), звідти присилали бандеролі, які знайшли чільне місце в шкільному музеї. Досвід пошукової роботи знадобився, коли стала вже самостійно працювати з учнями.
Ось така енергійна, оптимістична й комунікабельна сарненка поповнила студентську лаву Київського інституту іноземних мов. І тут вона в числі активістів. Після закінчення навчання, саме того року, була виокремлена Черкаська область, де не в усіх середніх школах райцентрів викладали англійську мову. Тож її третій випуск виступив з патріотичним почином «Сім’ю освітян молодої області підкріпити вчителями англійської мови». Майже всі поїхали на Черкащину. Ліна вводила мову одразу в двох десятирічках Городищенського району. Тут її обрали секретарем вчительської комсомольської організації, члени якої допомагали місцевим юнакам і дівчатам організовувати гуртки художньої самодіяльності. «Чесно відпрацювавши чотири роки, - згадує, - повернулась у рідне місто, отримавши запрошення в російськомовну школу, в якій пропрацювала по 1988 рік. Так вийшло, що предмет спочатку читали з п’ятого класу, і Ліні Корніївні дістався вже сформований піонерський клас, який носив ім’я відважного піонера-героя в роки Великої Вітчизняної війни Валі Котика. Разом з вихованцями так шукали людей, які особисто знали сміливця. Познайомились із колишнім партизаном, земляком Гноєвим. Підготували збір загону, на який його і запросили. Згодом відгукнувся художник, який намалював великий портрет Валі, що прикрасив одну зі стін класу. Виготовлений стенд піонери подарували в шкільний зал бойової слави. Щороку 23 лютого тут стояла тумбочка з живими квітами, піонери несли почесну варту. А коли Ліна Корніївна була класним керівникоми загону Володі Дубиніна, теж піонера-героя, то ініціювала дружбу-листування з ровесниками з м. Керч. Якось на піонерський збір запросили замполіта й солдатів з місцевої військової частини. На згадку гості несподівано презентували значок відмінника бойової політичної підготовки, який вирішили дозволяти носити найкращим учням. Ця відзнака настільки стимулювала бути саме такими, що майже п’ятдесят відсотків школярів закінчили навчальний рік на «4» і «5». Такого ще не було в історії школи…
Не стомлюючись, Ліна Корніївна детально пригадувала шкільні будні, незважаючи на свої вісімдесят літ. Наче перегортала сторінки особистого життя. Воно й справді невіддільне, бо всім серцем і душею ставилася до дітей, святая до них любов і диктувала своєрідні відносини, інновації, що зацікавлювали, спонукали підростаючу юнь бути справжніми громадянами. Відтак усі класи вчительки Ліни Корніївни Барабаш за результатами навчальних років тринадцять разів заносили до книги шкільної пошани. Чи не гордість?
Крім того, понад двадцять юнаків і дівчат 1960 року випуску подали документи на вступ саме в той інститут, який закінчила їх улюблена вчителька. Про це вона дізналася значно пізніше, випадково, коли обласне управління освіти організувало там курси підвищеної кваліфікації керівників методоб’єднань учителів іноземних мов. Зустріла на них колишнього колегу, вчителя німецької, який згодом ще освоїв й англійську мову, що користувалася більшою популярністю в школах. Він же працював у приймальній комісії, і коли запитали, хто ж вчив абітурієнтів, почув, що… Ліна Барабаш. Предметом трудової діяльності стала англійська в Лідії Гіршфельд, Георгія Лебедєва, Валентини Красовської, Тамари Федорової, доньки Людмили та багатьох інших.
Це вона, Ліна Барабаш, започаткувала й плідно вела шкільний клуб інтернаціональної дружби «Меридіан» у тодішній ЗОШ № 4, далеко відомий за межами Сарн. Особливо активно проводили роботу під час підготовки до відзначення Великої Перемоги.
Її любов до дітей не можна не помітити. З гордістю зазначає, що серед її вихованців не було любимчиків, підлабузників, нікого не виділяла, до всіх ставилась відверто та щиро. Сприймала школярів такими, які вони є, поважала гідність маленької людини. Прагнула повсякчас зрозуміти, як кажуть, увійти в становище. І відчувала задоволення, коли їй відповідали тим же. Мимоволі згадувала численні випадки, що підтверджували її глибоко любляче єство, особливу любов до дітей, які піднімали на вівтар визнання і поваги на лише у своїй школі, серед батьків, а й місті, районі. Красномовний ось такий факт. Якось після відрядження директор заявив, що її учень Сергій К. поламав парту. Зажадав викликати батьків, витребувати з них 30 крб. на придбання нової. Порозмовлявши з хлопцем, Ліна Корніївна зрозуміла, що це не його вина, тож запропонувала директору, щоб всі учні відремонтували парти класу на уроках праці під керівництвом учителя.
Похвально, що вимагала від вихованців особисто ліквідовувати наслідки своїх пустощів, витівок: забруднив двері – помий, оббив стінку - поштукатур, батьки з розумінням сприймали ось такі уроки шкільного виховання. Якось мама трьох синів, один з яких навчався в класі Л. Барабаш, зізналась, що він з-поміж них найкращий, працьовитіший, в усьому мамі допомагає і, мовляв, у цьому заслуга саме її, класного керівника. Нині ж він професор одного з інститутів Києва. Пригадала, як зайшла ненароком у квартиру свого колишнього учня, який сьогодні працює лікарем, а він… замітає…
Ліна Корніївна вдячна своїм вихованцям, які стали хорошими людьми, і з гордістю наголошує: «Всіх пам’ятаю і люблю». Багатогранний портрет її доповнює й самовіддана любов до трьох дочок, яких самотужки виростила і випроводила на самостійний шлях. Радують сьогодні онуками.
Ніби невтомна наша героїня, незважаючи на зайнятість, недуги, бажана завсідниця міського об’єднання «Надвечір’я», засідань «Дивослово» при ЦРБ, «Азалії» при міській бібліотеці, неординарному любительському клубі «L». Приходить усміхнена, хоч і стомлена роками, але ніколи не показує, що їй важкувато. Зрештою, про все не розповісти, але її пам’ять береже все, що пов’язано зі школою, учнями. Ця її свята любов підносить на п’єдестал всенародного визнання, заслуговує називати людиною з великої літери.
Раїса БРИЧКОВА.