Опубліковано СН
Фото автора.
- прочитавши Отче наш, з такими словами Надія КУЛІШ, мешканка с. Велике Вербче, розпочинає оглядати хворого.
Ніколи й на думку не спадало Надії Андріївні, що зможе допомагати людям. Адже таким даром наділив її Господь. Жінка вправляє спини, вивихи та лікує від багатьох інших недуг. І не дізналася б про це, мабуть, і досі, якби сама не втрапила в біду:
- Подоївши корови, несла здавати молоко, - повела розповідь Надія Андріївна. – Раптом відриваються двері від обори - й прямо мені на спину. Лежу, молоко розлилося, а підвестись не можу. Хіба раніше було стільки транспорту, як тепер? Посадили швиденько в колгоспний молоковоз і повезли в смт. Степань до костоправа. Було в нього трохи людей. Сиджу, чекаю, а він мене й не помічає. Поруч лежала його хвора дружина, повернулася й попросила, щоб заварила їй чаю. З перев’язаною спиною, ледве пересуваючись, іду в сіни до плити. Та біда в тому, що газу запалити не вмію. Та якось закип’ятила гарячого напою, прохолодала й подала їй напитись. Мабуть, то було випробування. Бо лише після цього вона звернулася до чоловіка зі словами: «А тепер, діду, оглянь цю жінку, щоб вона ніколи не хворіла». Подивився він мене, а потім попросив, аби показала руки. Зніяковіла, адже які ті руки в доярки… Повернувши долоні, мовив: «Жіночко, Ви могли б зцілювати людей». У мене сльози й покотилися. Як же можу зцілити людину, як Богу молитися не вмію?!..
З дитинства Надії Куліш доводилось важко працювати. У школі не вчилась, бо не було коли. У родині виховувалось четверо дітей, батька забрали на війну, а мама хворіла. З юних шістнадцяти літ пішла в колгосп доїти корів. Була і свинаркою, і телятницею. «Тепер смішно згадувати, а тоді – молода, боязлива, як телилася корова, то плакала», - пригадалося бабусі.
Ніяк не могла оговтатися Надія Андріївна після відвідин степанського костоправа. Ходила, переживала, щось незвичайне відбувалося в її душі.
- Дою корову, - розповідає, - плачу й думаю: Боже, як же мені навчитися молитись.
Та одного разу сниться Надії сон-молитва:
На селянській горі,
там стояла Божа Мати,
Прийшов до неї Син Її:
- Пробудися, на мою муку подивися.
- Я не сплю, твою муку бачу.
Розбійники руки, ноги розпинали,
Христову кров розливали.
Ці Божі слова пам’ятає й понині. Коли привозять до неї тяжкохворого, вона читає саме цю молитву. Про її «золоті» руки знають чимало людей не лише на Сарненщині, а й за її межами. А з навколишніх сіл то й поготів. Хтось чи руку підвернув, чи спинні диски зрушились – хутчіш до баби Наді. Якось був випадок: прийшла жінка з вивихом ноги, Надія Андріївна, сказала упертися їй в грудну клітку, щоб краще вправити. Хвора так натиснула, що відправила свою рятувальницю на лікарняне ліжко з переломом двох ребер.
- Багато років тому, - пригадала Надія Куліш одне з перших своїх лікувань. - Односелець молотив ціпом і в око попав невеликий осколок скла. Куди не їздив, ніхто зарадити не міг. Згодом так запливло гноєм, що вже не бачив. Мене до нього наче магнітом притягувало, Чомусь була впевнена, що зможу допомогти. І не помилилась. Не гидуючи, язиком дістала злощасне скло. Дядько аж ойкнув: «Я бачу небо». Тодішній голова колгоспу Іван Зіненко, царство йому небесне, навіть хотів на навчання відправити. Та куди ж я поїду, як не грамотна.
Мешкає Надія Куліш разом із сестрою Ганною. Удвох собі і на городі, й біля хати хазяйнують. Адже статку вистачає і ніколи сидіти, склавши руки.
- Хоч тепер уже нездужаю трохи, - бідкається 70-річна жінка. – Та люди йдуть і йдуть. А як відмовити чоловікові чи жінці, а тим паче не допомогти дитині, яка втрапила в біду?
Як кажуть, до добрих людей двері в хату завжди відкриті. Адже вони - обранці Божі, ніколи не залишать наодинці з недугою. А баба Надя ще й порадить змастити болюче місце жиром чи медом і приложити листок лопуха.
Наталія МАЛЕЙЧИК.