Моя маленька Батьківщина

Виставковий зал Сарненського історико-етнографічного музею не бачив раніше такої кількості шанованих гостей під час проведення районної мистецької акції «Мистецтво одного села», як минулого понеділка.

Після останнього свята, Введення у храм Пресвятої Богородиці й Приснодіви Марії, що завершило осінній цикл празників, сюди завітали учасники художньої самодіяльності та майстри декоративно-вжиткового мистецтва Немовицького сільського культурно–дозвіллєвого комплексу «Сокіл». Як гімн рідному селу, прозвучала пісня про Немовичі у виконанні народного аматорського ансамблю народної пісні «Терен» немовицького Будинку культури, якою і розпочалася зустріч з поціновувачами прекрасного.
Ведуча дійства Тетяна Наливайко запросила до вітального слова сільського голову Володимира Онищука. Володимир Костянтинович зупинився на досягненнях однієї з найбільших сільських рад району з населенням понад 4 тисячі жителів. Насамперед, у селі та станції Немовичі, Катеринівці люди користуються побутовим газом, а в селі Немовичі, крім того, швидкісним Інтернетом (понад 300 власників стаціонарних телефонів). Після розпаду колективного господарства, розповів сільський голова, основним на території ради став розвиток малого підприємництва. Тож немовичани пишаються тим, що можуть придбати продукцію птахопідприємства «Журавушка», хлібні та ковбасні вироби, поремонтувати авто й скористатся послугами автомийки, стоматологічного кабінету, перукарні. Крім того, альтернативне паливо, яке виробляють на місцевому підприємстві, постачають не лише в інші регіони України, а й експортують за її межі – Польщу, Нідерланди. У навчальному закладі навчається майже 600 школярів. Якщо в Катеринівці всі діти можуть відвідувати дошкільні навчальні заклади, то в Немовичах це питання потребує нагального вирішення. Понад 200 сімей отримали ділянки для будівництва власного житла і в планах сільської ради виділити молодим сім’ям ще стільки ж. Розвивається швидкими темпами й Катеринівка.
Привітали присутніх перший заступник голови райдержадміністрації Олексій Хомич і заступник голови районної ради Валентин Цупріян. Олексій Максимович назвав сільську раду своєрідною візитівкою району при в’їзді з обласного центру, територією, де поєднуються два стилі життя – сільський і містечковий (міський). Відзначив, що величезна реконструкція катеринівського Будинку культури, яка зараз відбувається, будівництво початкової школи, відкриття дитячого садочка та аптеки свідчать, що влада і небайдужа громада плідно працюють. Передав вітання від голови райдержадміністрації, подякував за роботу і побажав подальших успіхів. Валентин Цупріян звернув увагу на представлені талановиті роботи майстрів і висловив слова подяки старшому поколінню, яке навчає молодь і передає їй свої знання та вміння. Передав найкращі побажання від голови районної ради. Представники влади району нагородили за вагомий внесок у збереження, відродження та популяризацію автентичних традицій, звичаїв, обрядів, аматорського мистецтва сільського голову Володимира Онищука та майстрів декоративно–вжиткового мистецтва. Серед відзначених - немовицькі вишивальниці Марія Ярмушко та Марія Кіркова, майстер в’язаних виробів Тетяна Жук, кравчиня Марія Мазур, самодіяльний поет–пісняр, автор книги «Телевізійними шляхами» Федір Наконечний, майстер з виготовлення ікебан та оберегів, керівник гуртка «Мистецтво у петлях» Сарненського Будинку дітей і молоді Алла Генько, майстри з квілінгу Ольга Колядко та виробів з підручних матеріалів Олена Сищик, катеринівська вишивальниця Ніна Штиба. Олексій Хомич і Валентин Цупріян побажали митцям, щоб бажання творити прекрасне ніколи не полишало їх, а щирі слова тих, хто цінує їхню творчість, додавали натхнення на плідну працю в царині прекрасного.
Презентацію експозиції виставки розпочала завідувачка публічно–шкільною бібліотекою Любов Жук. Повідала кілька легенд про походження назви села. Згідно з першою на цій землі випасали панську худобу. Пастух був німим. Сюди ж висилали збезчещених покоївок зі своїми чоловіками. Першою сім’єю стали Кіндрат Мичка з дружиною Парасковією. Мали вони велику сім’ю – 11 дітей. Один із синів Кіндрата, Марко, служив у пана в Дубровиці при дворі. Саме він дав назву селу, коли говорив про чергову покоївку: «Уже піде до німого (до Немович)».
Згідно з другою легендою, граф із Дубровиці приїжджав у цю місцевість на полювання та рибалку. Тут були запашні луки, розкішні гаї та діброви, багато звірів і птахів, а річка та озера переповнені рибою. Панський кучер був німим. За вірну службу пан дозволив йому жити тут (під Поповою горою), побудував сторожку, де він мешкав із сім’єю. Тут же зберігалось рибальське знаряддя, човни, все необхідне для полювання. Згодом кучер звів власний будинок і тим поклав початок селу Німовичі (легенди записані першим місцевим краєзнавцем Денисом Яременком).
Ще одна легенда розповідає, що на чолі громади плисаків стояв німий ватаг, який мовчки виконував рішення віче. Всі інші при голосуванні, з необхідними гримасами, кивали головами. Через таке німе віче громаду почали називати Німовичами. З часом назва трансформувалась у Немовичі. Любов Сергіївна розповіла й про інші миті з його історії.
Бібліотекар ПШБ Катеринівки Олена Литвак зробила екскурс в історію села. Про його походження свідчать такі факти. З давніх часів земля належала поміщиці Катерині Барковій. Весною 1893-го із села Сичівка Уманського району Черкаської області до околиць Немович переселились 184 сім’ї безземельних селян. Вони мріяли вибратися зі злиднів і викупили під Сарнами в поміщиці 1 тисячу 200 десятин землі, вкритої лісами й чагарниками. Так і виросло поселення, назване на честь благодійниці. Згадала Олена Сергіївна і Клима Ткача, який поетичним словом протистояв соціальній несправедливості і був серед перших селян, які започаткували село, й переселенців. 11–літнім хлопчаком допомагав батькові вантажити дрова. Це була непосильна тяжка праця для нього. Не маючи змоги ходити до школи, обдарований хлопчина самотужки навчався грамоти. Любов до книги зберіг на все життя. У роки першої світової війни його мобілізували в царську армію і відправили на фронт. За героїзм і мужність рядового солдата нагородили Георгіївським хрестом ІІ, ІІІ і ІV ступенів. Повернувшись через хворобу у Катеринівку, згуртував односельців для боротьби із загарбниками. Після звільнення Сарненщини від петлюрівців, Клима Ткача обрали головою Немовицького ревкому. Він також брав участь в організації катеринівського колгоспу «Червона зірка», який проіснував до 50–х років. У 1920-ому став членом виконкому Рівненського повіту та депутатом Волинської губернської ради. У той же час журнал «Родная страна» друкував вірші поета. Клим Автономович налагоджував тісні зв’язки із львівським угрупуванням «Гроно» та його друкованим органом – журналом «Вікна», в яких також з’являлися його поезії. До Львова й назад ходив пішки, не маючи коштів на проїзд. Листувався із Степаном Тудором і Ярославом Галаном, зустрічався з ними особисто. Друзі допомагали діставати заборонену літературу. За розповсюдження «бунтарських поглядів» його не раз ув’язнювали. Клим Ткач жив під постійним поліцейським наглядом, у його хатині влаштовували часті обшуки, під час яких конфісковували різні видання заборонених книг, газет, журналів, а також рукописи віршів. Його разом з побратимом Федором Карпенком по-звірячому вбили в лісі після катувань у роки Великої Вітчизняної війни. Лише на третій день пастухи знайшли їхні тіла, які поховали. У 1963-ому останки поета перенесли в Сарни й урочисто похоронили на міському кладовищі поряд з воїнами на меморіалі Солдатської слави.
Розповідь колеги продовжила завідуюча клубом Марія Аврамишина, яка розповіла про катеринівського художника–любителя Петра Іванова. Народився у Красноярському краї в багатодітній родині. З 6-літнього віку, після смерті матері, виховувався в дитячому будинку міста Мінусінська, де закінчив фабричне заводське училище. Згодом працював на військовому заводі фрезерувальником, тому мав «броню», яка завадила йому потрапити на фронт під час Великої Вітчизняної. У 1944-ому його спроба втечі туди закінчилась тим, що його затримала комендатура і направила в полкову артилерійську школу. Справжньому народному умільцю, для якого мистецтво й музика були пристрастю, багато вдалося побачити й пережити на своїй життєвій дорозі. На талановитих полотнах «Утро в сосновом бору», «Лесная тишь», «Властелин леса» Петро Іванов відтворив пейзажі рідної природи, передав її власне бачення. Малювати почав з юності, самотужки опановував навчання за літературою, яку йому надсилали з Москви. У Катеринівку приїхав за призначенням працювати у виправній колонії у 1954-ому (закінчив Львівський інститут Міністерства внутрішніх справ). Був черговим помічником начальника установи. На пенсію пішов капітаном внутрішньої служби і продовжував працювати на цивільній посаді. Разом з дружиною виховали двоє дітей – сина Віктора і доньку Валентину. Неодноразово можна було побачити картини художника на виставках у сільському клубі. Він був доброю й відкритою людиною. У 2003 році Петра Миколайовича не стало.
Село, яке пишається своїми людьми, розбудовується. Сьогодні тут працюють магазини, їдальня, медичний пункт, дошкільний заклад «Дзвіночок», загальноосвітній навчальний заклад І ступеня, аптека, сільський клуб, бібліотека, пошта... З 1947-го функціонує виправна колонія. Зведений храм, у якому відбуваються богослужіння.
Любов Жук представила чудову жінку, за зустріч з якою дякувала долі і Богу, завдяки якій ожила історія села Гута–Перейма, його уродженку, нині жительку обласного центру, представницю дворянського роду Бонч-Бруєвичів Галину Образ. Від початку 18 століття, коли тут з’явилась залізниця, і до наших днів Гута в її пам’яті залишилась чистим спогадом і милим серцю куточком, де пройшли дитинство й юність. Галина Федорівна розповіла про поселення Неклюквин, Плоске (де мешкали виключно поляки), осадників, які займали кращі землі, і паровий млин, що був останнім словом техніки у 1935-1936 роках. Згадала й інтелігентні сім’ї Волчкових, Заблоцьких, Боголюбових, трьох братів Наконечних та інших. «Не даваймо нам загинути, не продаваймо один одного, а підтримуймо, бо ми –українці», - закінчила свою розповідь Галина Образ. До слова, завідувачка історико-етнографічним музеєм Раїса Тишкевич повідомила, що в закладі зберігаються родове дерево та герб старовинного дворянського роду Бонч–Бруєвичів.
Уважно слухали учасники мистецької акції майстерну розповідь екскурсовода етнографічного музею Немовицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Катерини Боровик про життя немовичан у давні часи. Дівчинка представила елементи одягу та побуту, асортимент посуду, яким користувались селяни, ікони та традиції, пов’язані з ними, елементи ткацького верстата, неоціненне явище поліської культури–українські вишиті рушники різних поколінь, картини та килими, жіночі й чоловічі сорочки з льону, намітки. Останні, високохудожній витвір на тканому полотні, тут добре збереглися.
Недарма кажуть, що в гарному селі і люди хороші. По всій Україні і за її межами працюють і живуть уродженці Немович, якими пишаються односельці. Про них розповіла завідуюча дитячою публічно-шкільною бібліотекою Марія Мичка. Таких, як Ярослав Кишенко, який після закінчення школи вступив на фізичний факультет Київського державного університету, а згодом навчався в аспірантурі і працював у лабораторії вузу. Захистив кандидатську дисертацію, нині – декан радіофізичного факультету столичного національного університету імені Шевченка.
Далеко за межі села прокотилась слава про земляка-спортсмена Вадима Мельника. Ще із шкільних років захищав честь районної футбольної команди «Маяк». Згодом грав у складі рівненського «Вереса» та футбольної команди «Борисфен». За стрімкість атак його називають українським «янкером». Зараз Вадим- гравець донецького «Металурга». Серед земляків є й науковці, як от академік, доктор педагогічних наук Зіновій Мазур, директор інституту технічної творчості й патентознавства міста Тольяті, автор багатьох наукових праць. Пишаються односельці й родиною Гаюнів, де виросло троє дітей, які присвятили себе служінню Богу. Найстарший, Олексій, після закінчення школи й Рівненського інституту водного господарства, вступив до Загорської духовної семінарії та аспірантури. У 1992-ому під час Харитонії його нарекли іменем Федір і призначили ігуменом Почаївської Лаври. Нині єпископ Федір очолює Кам’янець–Подільську і Городоцьку єпархію.
Олена Фесовець проживає в Катеринівці. Після навчання на філологічному факультеті Переяслав-Хмельницького педагогічного університету, працює вихователем дитячого садка. З дитячих років захоплюється поезією. А юна поетеса Роксолана Литвак навчається поки що в 10 класі Немовицької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Вона весела й життєрадісна, любить слухати музику, а вечорами грати з татом у шахи. Її вірші, як і Олени Фесовець, надруковані в літературному альманасі Сарненщини «Пролісок-2009».
Особливо теплі слова Марія Володимирівна адресувала Федору Наконечному, автору книги «Телевізійними стежками» і батьку рівненського телебачення. Дуже лірична натура, Федір Йосипович написав також чимало поезій, які присвятив своїм рідним, друзям, колегам. Багато з них покладе на музику Віктор Савчин, їх виконує народний ансамбль «Терен». Виступив і сам Федір Наконечний, який не міг проігнорувати запрошення директора немовицького Будинку культури й приїхав на зустріч. Пригадав, як запускали з Георгієм Александровичем 10-й телевізійний канал.
Відвідувачі музейної світлиці могли переконатись особисто, що села, розміщені на території сільської ради, багаті талантами. Поряд з традиційними мистецтвами, такими як вишивання, в’язання, ткацтво, розвиваються нові, як, наприклад, квілінг (роботи Ольги Колядко), ікебани та обереги (Алла Генько), плетіння з бісеру (Олена Рожко), вироби з підручних матеріалів (Олена Сищик). Пишаються немовичани тим, що відродилось ковальство. На виставці були представлені роботи молодих, талановитих майстрів – Олександра Ковальчука та Миколи Яковця.
Тетяна Жук привезла лише маленьку частинку власної колекції в’язаних виробів. В’язати навчилася ще навчаючись у школі, коли важко було придбати нитки, а візерунки переписувала від руки. Труднощі не зупинили дівчину, і від спиць вона перейшла до плетіння гачком. В’язання для Тетяни Сергіївни – величезне задоволення, без якого не уявляє свого життя. Її колега, вчитель місцевого навчального закладу Марія Мазур, представила свої моделі на живих експонатах – учасниках народного аматорського ансамблю народної пісні «Терен». А це -12 сценічних костюмів, пошитих руками майстрині і вигаптуваних у незвичному стилі, оброблені тасьмою. Як і Тетяна, молода жінка любить придумувати, не бачені раніше, вироби.
Ведуча Тетяна Наливайко нагадала про низку дуже популярних у народі зимових свят і запросила до сусідньої зали музейної світлиці на фрагмент обряду «Вечір перед Варварою» за участю «Терену», козацького гурту «Верес» та учасників драматичного гуртка, які добряче повеселили глядачів. А потім господарі світлиці, заспівавши колядки, запросили гостей до традиційного частування.
Марія КУЗЬМИЧ.