Опубліковано СН
Фото з сімейного альбому.
22 грудня, на святу Ганну, колишньому відповідальному секретареві часопису «Сарненські новини» Ганні ЧИЧЕНІНІЙ виповнюється 90 років
Час так невмолимо мчить, що не дає Ганні Чиченіній і зогледітися. Хоча на скроні лягла срібляста паморозь, подеколи здоров’я підводить, й довга розкішна коса вже не та…
Не та і Ганна Іванівна, не та. Але попри життєві випробування і роки, все така ж невиправна оптимістка й жартівниця. Коли зателефоную, завжди детально розпитає про газетярські справи, наче з колективом «СН» і не розставалася. А наостанок зазвичай ніби ненароком кине: «Хай молоді пишуть, не лінуються… Та мене доганяють…».
Це вона про свої літа. Сизокрила зозуленька Чиченіній не скупиться. Настукала, викукувала ось уже 90. І мимоволі пригадала, як у 1973-ому прийшла працювати в колектив редакції райгазети «Будівник комунізму» (так тоді звалися «Сарненські новини»). Як секретарювала на той час жвава й невтомна Ганна Чиченіна - начальник штабу, як жартома називаємо між собою цю посаду.
Любила жінка згадувати рідну Томаківку, що в Запорізькій області, де народилася та виросла в козацькій родині, в роду, який ще кличуть Скиртами. Згадує і нині жите-пережите. Ніколи не забуде, що і по її долі пройшлася Велика Вітчизняна, внесла свої непередбачувані корективи. Адже до війни закінчила педучилище, мріяла про освітянську роботу. Та працювати не пощастило. Натомість з односельцями погнали на Схід стадо худоби, рятуючи від чужинських зайд. Настрахані безкінечними бомбардуваннями ворожих літаків, дещо відпочивши, йшли-таки вперед і вперед на Схід.
У Росії працювала на одному з промислових підприємств. Люди з надією поглядали на Захід, звідки долітали заграви кровопролитних боїв. Радянська армія продовжувала свій переможний хід, визволяючи народи Європи від коричневої чуми. Не передати словами невимовної радості, коли почули про капітуляцію фашистської Німеччини. Повернувшись додому, Ганна Похиленко (дівоче прізвище) сподівалась на роботу за спеціальністю. Та не так сталося, як гадалося. Несподівано набрали групу молодих спеціалістів, у т.ч. і вчителів, серед яких була й Ганна, й відрядили в Західну Україну допомагати відбудовувати зруйноване війною народне господарство, навчати юних поліщуків грамоті.
І досі в пам’яті ювілярки зринають спогади, як привезли їх до Києва, а там почули, що на Поліссі неспокійно, часто по селах палають будинки, не обходиться без стрілянини, смертей. Проїжджаючи Сарнами, перед очима поставали розбомблені приміщення, понівечені вирвами вулиці. Це так насторожило дівчат, що не знаходили собі місця. З супроводом доїхали до Антонівки, пересіли на дрезину, яку раніше й в очі не бачила. Похиленко направили у Володимирецький район. Майже відразу викликали в райком партії, запропонували роботу… в місцевій райгазеті.
«Треба, значить, треба» - подумала. Йшов 1944-ий. Але й досі в пам’яті чотиристорінкова газета, яку друкували в колишній партизанській друкарні, пристосованій у звичайній землянці. Про що писали? Про події на фронті, адже ще йшла війна, про створення на Поліссі перших колективних господарств, про організацію хат-читалень, навчання як підростаючої юні, серед яких було чимало переростків, так і дорослого населення. Плекала-колисала українське слово, щоб дохідливі виходили матеріали, які б проникали до серця кожного читача. Ох і нелегко доводилося в ті повоєнні часи…
На Поліссі знайшла своє особисте щастя: побралася з молодим працівником міліції Володимиром Чиченіним, якого згодом перевели працювати в Сарни. Ганна Іванівна і в сарненській «районці» працювала відповідальним секретарем, продовжувала виконувати звичні обов’язки, вичитувала підготовлені до друку матеріали, складала макети. Старалась виграшно поставити ту чи іншу публікацію, щоб привертала увагу читачів, аби газета, як кажуть, мала своє обличчя, виглядала привабливо, була читабельною. Це непросто - об’єктивно й принципово оцінити написаний кореспондентом матеріал. Підготувати його до друку так, щоб, як мовиться, комар носа не підточив.
З посмішкою згадувала, як на допомогу газетярам спочатку виділили велосипед, а потім - мотоцикл. Доти ж усім доводилося добиратися в села пішки. Нелегко було, але Ганна Іванівна не ремствувала. Почасти й сама бралася за підготовку інформацій, кореспонденцій на виховну тематику. Вкладала всю душу.
Досвід відповідального секретаря згодом приїжджали переймати колеги з усієї області. Чиченіну неодноразово нагороджували почесними грамотами, дипломами за вишукане поліграфічне оформлення видання, підготовку молодого поповнення, якому передавала вміння. І ростила дочку з сином, які з дитинства розуміли, що мамі треба допомагати. Добре вчилися в школі, обох ставили в приклад іншим. Старша дочка Зоя мешкає в Рівному, а менший Володимир довгий час керував учительським колективом Глушицької ЗОШ І-ІІ ступенів. Палкий прихильник здорового способу життя, кандидат у майстри спорту з кросу і понині охоче тренує юнаків і дівчат у ДЮСШ м. Сарни. Зараз він заступник директора школи. А його дочка Олена облюбувала бабусину журналістську стежку. Після закінчення одного з вищих навчальних закладів м. Запоріжжя працює в Києві. Коли приїжджає в Сарни, обов’язково з батьком і мамою, лікарем КЗ «Сарненська райлікарня» Людмилою Олександрівною, поспішають на вулицю Широку, до бабусі Ганни, яка ще подеколи варить такий-й-й смачний борщ і випікає пиріжки.
Чи тягне Ганну Іванівну рідна Томаківка? Звичайно, там сестри. Якось навіть спробувала туди переїхати жити. Влаштувалась у Запоріжжі на творчу роботу. Але не змогла… Повернулась назад у Сарни, котрі, як виявилось, стали ріднішими. Працювала в місцевій редакції до виходу на заслужений відпочинок. Але активно читала «районку», телефонувала й підказувала слушні зауваження з тих чи інших, будемо відверті, принципових газетярських проблем. Коли керівництво викликало, приходила й виручала колектив під час відпусток штатних працівників. Відтак у трудовій книжці справжнього патріарха журналістської справи понад півстоліття трудового стажу. Причому більша частина в сарненському часописі, який став регіональним і за підсумком рейтингу у 2011-ому є кращим в області. Безумовно, саме завдяки такому міцному фундаменту, який мурувала свого часу Ганна Чиченіна.
«СН» гордиться ветераном і з честю продовжує славні традиції флагмана громадської думки. З роси і води Вам, вельмишановна ювілярко. Хай легко стелиться й топчеться ряст, а сизокрила зозулька кує і кує на многії та благії літа.
Раїса БРИЧКОВА.