Опубліковано СН
О, як же дивує нас життя! 15 грудня випадково проїжджав через Сарни. Це місто - моє! Я народився і певний період тут жив. Чимало залишалося часу до поїзда. Вийшовши на міст, вдихнув повітря, озирнувся.
Погляд перехопила Стара Вежа, що напуває місто водою вже, мабуть, понад століття, а тому, вважаю, варта такого вшанування: іменуватися великими літерами. Далі - міський парк, теж ветеран міста і вартий мати свою назву… Станція… Поруч - новобудова. Гарно. Західна сторона загалом майже без змін, хіба що трішки на півдні…
Раптом підійшла знайома жінка. Привіталися. Розговорилися. Довідався, що прямує до Будинку культури на поетичний вечір-зустріч з місцевою поетесою Тетяною Корнійчук. Часу мав вдосталь, тож приєднався, як кажуть, до гурту. І не пошкодував.
Найперше - вразив мене Будинок культури. Стоїть, як квіточка. Весь наче знову народився й удягнувся в нові шати. Світло, охайно, естетично, затишно. Прекрасна глядацька зала. Як на мене, то просто царська. Розпочався творчий вечір. І з кожною хвилиною мене охоплювало все більше й більше почуття дивного піднесення та радості… Так поринув у світ поетичної краси і гарних слів, що незчувся, як промайнули дві години.
Люди добрі! Де і як ми живемо? Чого шукаємо? Якого дива чекаємо? Адже воно ось тут. Поруч. Ходить і живе з нами кожного дня. А ми все клопочемось, з чимось щодень боремось, чогось добиваємось… і в результаті - незадоволені нарікаємо і нарікаємо…
А тут ось - Вона. Проста-простісінька жінка, щира, усміхнена, мати трьох синів, з онуками, колись прилетіла на цю землю й оселилася тут, щоб світ збагатити, звити гніздечко: і родинне, і творче. Та це ж для нас велика честь! Бо живемо поруч із нею, чуємо її, бачимо, дихаємо її поезією і почуваємося частиною Божого скарбу - її таланту. Вона все життя працює не зупиняючись, по дорозі збирає перли свого серця і складає у вірші, а вірші - у книги і розсипає усе це, не шкодуючи, межи людьми. А люди милуються ними, читають, кладуть їх на музику, співають… і радіють, а головне - живуть ними.
І квітне дерево життя Тетяни, усипане снами, журавлями, квітами, зустрічами, сльозами, посмішками, друзями, мріями, любов’ю, щасливими подіями та бажаннями, які збуваються між подихами вітру, снігу, сонця та дощу, а вона усміхається і тужить, злітає і падає… Та, незважаючи ні на що, живе, бо дерево це рясно плодоносить. І це в житті поетеси є головним. А хто сказав, що все найкраще, найдорожче, найцінніше відсиплють нам досхочу? Ні. Усе приходить у праці, у тяжких муках творчості, у стараннях, у злетах, і падіннях, і воскресіннях до безкінечності.
Жодної миті не пошкодував, що прийшов на цю зустріч, що побачив водоспад думок, вилитих у віршах, словах, музиці, у текстах прекрасної ведучої, у побажаннях друзів, однодумців, у фотографіях, танцях, квітах, піснях… Щасливий той, хто захотів прийти і віддати частинку себе таланту цієї жінки-красуні. А як читала Тетяна свої вірші, то поруч мене якась пані все зітхала і, усміхаючись, плакала та вибачалася…
Дозвольте ж і мені приєднатися і подякувати Богу, що явив мені цю подію, що привів у моє місто. Нехай життя наше прикрашають такі жінки, що є гордістю нашої нації, її відзнакою і безцінним скарбом Землі. Щоб ніколи джерело твого скарбу, Тетяно, не забруднилося і не висохло, а напувало нас досхочу і до безкінечності.
Низько кланяюсь тобі, місто мого дитинства, і тобі, перлино мого Полісся, - пані Тетяно.
З повагою і найкращими побажаннями
Дмитро ПРИХОДЬКО.