Опубліковано СН
Фото з сімейного архіву.
Ніколи не знаєш, що чекає, куди заведуть непередбачені шляхи примхливиці-долі. Й Олександр Конончук не гадав, що підготувала йому, молодому, дев’ятнадцятирічному юнакові, який виріс у благополучній родині.
Батько Пилип Васильович рано пізнавши батрацький хліб, працюючи в депо станції Сарни, здобув політичний гарт. Став одним із учасників Дубровицького повстання від Волинського губкому партії. Знали його як члена екіпажу бронепоїзда «Красний боєць». І мама була прогресивних поглядів. Олександр пишався батьками. Не пасував перед життєвими труднощами й випробовуваннями.
Холодної осені 1951-го призвали на дійсну службу в Збройні сили тодішнього СРСР. Служба в армії вважалась справою честі, доблесті й геройства кожного громадянина. Тож і Олександр з гордістю мріяв про солдатську форму. Декілька діб потяг віз новобранців далеко за Урал. З подивом розглядав незвичне довкілля. Висадили в Красноярську, де новачків чекала «учебка». Олександр Конончук разом з ровесниками опанував теоретичні знання військового ремесла, досконало вивчав різновиди зброї.
- На той час, - пригадував сивочолий ветеран, - наша армія перебувала в стані військової готовності номер один, бо післявоєнний період ще довго «дихав» прохолодою – складними ситуаціями в багатьох куточках планети. Особливо на Сході, де не могла втихомиритись мілітаристська Японія. Воєнні обставини склалися в штучно поділеній по 53 паралелі географічної широти Південній і Північній Кореї. Якщо Південна йшла шляхом своїх сусідів, маючи за приклад СРСР, то Північну контролювали США. Ні-ні, й у Південній Кореї виникали непорозуміння, розгорталися бойові дії, куди мимоволі були втягнуті й наші війська. У листопаді 1951-го сюди потрапив Олександр Конончук…
10 грудня того ж року, коли було нестерпно холодно, пронизував поривчастий вітер, а гориста, без жодного деревця місцевість незнайомої держави додавала тривоги, військовослужбовці, у т. ч. й Олександр, складали військову присягу. Вдягнуті в захисного кольору обмундирування, високі черевики, й незвичайні для них кепки, не відрізнялися від місцевих військових.
Наш земляк ніс звичну для нього вахту: кермував вантажівкою. Перевозив і солдатів, і зброю, і продукти харчування. Останніми почасти ділилися з мирним населенням, яке дуже бідувало під час бойових дій. Не раз Олександр Конончук потрапляв під ворожі обстріли, проте вдавалося благополучно вирватися з палаючого кільця й добратися до військової частини. Та якось неприятельський осколок втрапив у праву руку. Не покинув керма. Самотужки нашвидкуруч перев’язав закривавлену правицю й продовжував виконувати завдання. Ніде не зафіксоване це поранення… Через день маршрут його вантажівки знову проліг через провінції, де продовжувалися бойові сутички. Піл час короткого перепочинку ніхто ні про що не міг говорити, командування суворо забороняло вести про це мову. Ще довго гриф «Таємно» тримав, як кажуть, під сімома замками правду. Чимало подій, в яких брали участь наші чоловіки й змушені були мовчати. І нагороди Олександра Пилиповича з посвідченнями китайською мовоюдовго перекидалися в шухлядах письмового столу. Залізячками тими бавився онук, порозкидав. Благо, посвідчення збереглися досі! Як свідчення нелегких випробувань відважного сина українського народу, у пам’ять про нелегкий період його життя залишився рубець на серці. Аж у 1997 році у військовому квитку тих, хто проходив дійсну службу на територіях інших країн, записали-таки: «Брав участь у бойових діях з … і по …». А де? Лише через десятки років уже сивочолі чоловіки змогли розповісти, куди закинула їх армійська служба. Кого в Єгипет, кого в Корею, Алжир…
Олександр Конончук у 1954-му звільнився в запас. Змужнілий повернувся додому. Влаштувався кочегаром у депо. Але з таким бажанням спостерігав за роботою машиніста… Невдовзі втупив у Львівський технікум залізничного транспорту, по закінченні якого отримав диплом за спеціальністю машиніст, технік-електротехнік. Щасливий, що здійснилася мрія, що, як батько, водитиме потужних «коней» сталевими магістралями. Тільки не паровози, а вже тепловози, згодом електровози. І водив, і радість переповнювала серце, адже й він причетний до важливих народногосподарських справ, робить внесок у благополуччя краян.
Доля не раз випробовувала Конончука. Довелося працювати на Закарпатті. А місцевість там не рівнинна, не поліська, а гірська, з підступними звивинами-лабіринтами. З честю витримавши той своєрідний іспит, через 2 роки повернувся в депо станції Сарни, де трудився аж до виходу на заслужений відпочинок. Однак не розлучався з залізничним транспортом, влаштувався машиністом тепловоза в СЗМТК. Коли економічна криза накрила підприємство, змушений був розпрощатися, заробивши сорок сім років трудового стажу. Згодом відгукнувся на запрошення підприємця, адже син і дочка навчалися у вищих навчальних закладах, на стипендію обом у Києві не прожити. Разом з Діною Євгенівною допомагали, як могли. Не ремствували. А розгубилися лише тоді, коли Олександра Пилиповича підкосило здоров’я. Де й поділася розкішна шевелюра, пересовується на спеціальному візку. Не відходять від нього дружина й дочка Оля, намагаючись увагою й теплом вгамувати як фізичний, так і моральний біль Олександра Пилиповича - люблячого батька, турботливого чоловіка, який є чудовим прикладом мужності й героїзму.
Раїса БРИЧКОВА.