Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
«Це приходить до тебе несподівано, коли найменше очікуєш, у самий розпал забави.
Коли повертаєшся ввечері додому або під час розмови з найближчою людиною. Коли зачиняєш за собою двері кімнати і вмить, несподівано починаєш розуміти свою самотність. Як рука, що безвладно спадає зі щабель драбини. Як потопаючий, котрий знає, що стопою до дна не досягне… Та головне полягає в тім, аби у цей момент мав сили повірити, що не сам. Ти завжди повинен бути готовим вийти назустріч…». Словами Мечислава Малинського хочу розпочати розповідь про жінку, яка здійснює їх переклад із польської мови для районної газети, - Світлану ГАЛУШКО, хореографа, методиста, недавнього директора міського Будинку культури «Залізничник».
В юності пропонували виїхати на проживання в Польщу, та їй навіть і в голову таке прийти не могло, вона ж до безтями любить Україну. У бібліотеці римо-католицького костелу Преображення Господнього, який відвідує, знайшла молитви на кожен день і роздуми Мечислава. Вдосконалювала знання польської мови під час перебування в Сарненському НВК «Школа–колегіум» імені Т.Г. Шевченка волонтера Романи Заблоцької. Жила полька в костелі, тож раз на тиждень зустрічались, читали, писали, співали, спілкувались. Пані Романа роз’яснювала граматику, розповідала історію. Одного дня наполягла, щоб Світлана взяла участь у Міжнародному конкурсі поезії, присвяченому річниці смерті Івана Павла 11 польською мовою. Старання не виявились марними. Через два місяці в Інтернеті з’явились результати літературних змагань, в яких Світлана Галушко виборола срібло (перше місце – у представника Канади, третє – Польщі). А незабаром поштою отримала 5–кілограмову бандероль – подарункове видання сімейної Біблії та письмове запрошення до співпраці. У літературному збірнику «Пролісок» вміщений український варіант поезії, яка не втратила своєї цінності через переклад.
Є люди, які народжені саме для тої чи іншої професії. А тому, закінчуючи загальноосвітню школу, й на мить не замислюються над тим, ким стати в майбутньому, де продовжити навчання… Перед такою дилемою стають здебільшого діти, які бажають продовжити родинну династію. Життя Світлани склалося так, що за неї вирішували дорослі. І в житті їй щастило зустрічати людей, яких, можливо, ніхто ніколи не зустріне, які простягали руку допомоги. Мало хто знає, що завжди життєрадісна Світлана пройшла через три інтернати, про які лишились найкращі спомини. Батька не знала, а коли дівчинці виповнилось 7, у неї на очах загинула мама. І опікуни, які забрали дитину до себе, згодом віддали її в Чудельську школу–інтернат. «Це неправда, що в інтернат відправляють, як у колонію. Нас там любили, годували, одягали, доглядали, - пригадує Світлана Петрівна. - Не доведи Господи образити людину, бо всі ми створені по Його образу. Серед нас був один хлопчик, в якого батьки ходили в геологічні експедиції, і дитину, яку не мали де подіти, залишили в інтернаті. У кімнаті жили по 16 чоловік, а няня-доглядальниця знала, кого треба розбудити в кожній палаті й повести вночі в туалет. Це також свідчення любові й турботи». Після реорганізації закладу перейшла у Володимирець, а звідти – у село Верба на Дубенщині. Хочу сказати, що комунальний заклад «Вербська загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів» Рівненської обласної ради навчає й виховує дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. У той час його очолювала депутат Верховної Ради, Герой Соціалістичної Праці, заслужений учитель України Ганна Нестеренко (на цій посаді перебувала 41 рік), а потрапляли до неї найкращі. Зараз важко уявити, що в школі працювала лише одна техпрацівниця. Все робили діти. З одного боку можна було засуджувати керівника, якого поза очі називали «залізним Феліксом у спідниці», що інколи чинила не педагогічно, а з іншого – вихованців готували до реального життя. Як розповідає Світлана, кожен знав, що таке моральні цінності. Після закінчення 10 класу Ганна Дмитрівна, знаючи, що дівчинка любить танцювати, взяла її за руку й завела до директора Дубнівського культосвітнього училища Митрофана Кричильського: «Вона сирота і їй треба вчитись». Здала екзамени, вчилася добре, отримувала підвищену стипендію, закінчила заклад культури з відзнакою. Могла б здобути вищу освіту в Ленінградському вузі, якби мала матеріальну підтримку. Тож повернулась у Сарни, де стала методистом районного Будинку культури, а згодом закінчила методичний відділ Рівненського інституту культури. 30 років віддала танцям, бувало, що на сцені виступала вся родина Галушків - мама, тато й донька. Поряд працювали особливі люди з ніжними та вразливими душами – Уляна Чепелюк, Едуард Кардаш. Віддані культурі, на думку Світлани, заслуговують того, щоб бути почесними громадянами міста. До слова, Світлану Петрівну нагородили значком «За отличную работу» Міністерства культури СРСР (у районі лише двоє мають таку нагороду, друга – у Марії Козярчук). А які скарби, які таланти живуть на Сарненщині! Про це свідчать заходи, що проводить відділ культури й туризму РДА. Один із них – творчий вечір Тетяни Корнійчук, що не міг залишити нікого байдужим.
З 2005-го до минулого року Світлана Галушко була директором міського Будинку культури «Залізничник». Донька Ірина, яка відповідає за зв’язки з громадськістю, тепер працює в центральній дитячій бібліотеці, також пішла маминими слідами. Чоловік Роберт Халатов, розумний, інтелігентний, піклується про дітей і онуків, нічого для них не шкодує.
...Танцювала 30 років, як три дні, а 40 -безперервної праці, коли не жила нічиїм розумом. Є про що згадати, розповісти. Пам’ятає, як за короткий період організувала в Тинному, де проходив обласний тур Всеукраїнського фестивалю, присвячений річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, танцювальний колектив, в якому сама виконувала сольну партію. Ніколи не забуде, як ішла пішки в Глушицю, щоб перевірити роботу місцевого клубу. Була легко одягнена, а на вулиці стало дуже холодно. Зайшла в першу ліпшу хату й попросила теплий светр, пообіцявши, що, повертаючись назад, занесе. Жінка, яка винесла святкову одежину, навіть не запитала Світлану Галушко, хто вона. Подумала: ось та хороша риса, яка характеризує українців і говорить про їх доброту.
Не так давно комунальний заклад «Чудельська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат № 2 І–ІІ ступенів» Рівненської обласної ради відзначав своє 40–річчя. У концерті брав участь народний аматорський вокальний ансамбль «Намисто» РБК. Коли вийшла на сцену в складі співочого колективу, в залі побачила пенсіонерів і ветеранів, запрошених на ювілей, згадала дитинство. Не могла не вийти до мікрофону, щоб не поклонитись низько до землі від імені всіх дітей, які тут навчались, за добре серце, любов і доброту цим людям. З рук директора Валерія Малюжинського отримала букет білих троянд. Члени великої інтернатської родини, єдиної сім’ї, знають про успіхи один одного, зустрічаються. Є серед них будівельники, водії, бізнесмени, та, найголовніше, вони завжди готові вийти назустріч.
Як і починала, хочу завершити розповідь про Світлану Галушко словами Мечислава Малинського в її перекладі: «На твоєму небі мусить світити сонце. Іноді, може весною, літом або взимку надійде буря і вдарить грім. Але постійно серед гуркоту та блискавиці жити не можна. І на твоєму небі мусить світити сонце. Часом хмари закриють горизонт, піде дощ. Та все ж під кожухом хмар, де усе сіре, жити не можна. На твоєму небі мусить з’явитись сонце. І тоді у твоїх руках буде повно квітів, а не каміння. Руки не будуть згорнуті в жмені, а відкриті для допомоги. Тоді йтимеш з відкритим обличчям, а не прикритим смутком чи спотвореним гнівом».
Світлана Галушко йде назустріч людям із осяйною посмішкою на обличчі й ні про що в житті не шкодує.
Марія КУЗЬМИЧ.