Опубліковано СН
Ще ніколи в один день в одному місці не збиралося стільки шанованих відомих особистостей, як наприкінці минулого тижня в Сарненській ЗОШ ІІ ступеня – економіко-правовому ліцеї «Лідер». Приїхали вони сюди зі Львова, Луцька, Рівного, Березно, щоб стати почесними гостями акцент-події «Вівтар нації».
Присутні були й заступники голови райдержадміністрації Інна Наумович і Тетяна Сухарева, міський голова Сергій Євтушок, начальник відділу освіти РДА Людмила Макриця, завідувач комунальною науково-методичною установою «Сарненський районний методичний кабінет» районної ради Тамара Яромчик, представники освітнього округу № 3 й батьківської громадськості, директор районного Будинку культури Любов Царук, завідувач Сарненським історико-етнографічним музеєм Раїса Тишкевич.
Урочистими й схвильованими були виступи директора закладу Тамари Колоїз, ведучих й організаторів дійства – заступників директора з виховної роботи Олени Іщук і наукової - Тетяни Дибач. Після урочистого відкриття й представлення гостей щасливі ліцеїсти стали учасниками унікальних майстер-класів, про які школярі можуть тільки мріяти. Отож, шановні читачі, дозвольте запросити вас в етномандри за маршрутами, якими гостинно супроводжувала Галина Карпюк, перший заступник із навчальної роботи.
Почали з шедеврів із ячмінної соломки Валентини Галкіної. Майстриня родом із волинського прикордонного містечка Устилуг, що на заході України. Дівчинкою в дитячі та юнацькі роки гарно не лише малювала, а й захоплювалась вишивкою, фотографією. Після закінчення Київського інженерно-будівельного інституту багато років займає посаду інженера в проектному інституті «Волиньагропроект».
Валентина Іванівна впродовж 25 років працює в досить оригінальному й цікавому напрямку аплікації з соломи. Соломопластика - порівняно новий вид мистецтва, тому вона постійно експериментує. А захоплення, розповіла пані Валентина, прийшло зовсім випадково. Донька Анна займалася в одному з гуртків позашкільного навчального закладу й дитячі роботи справили на маму настільки велике враження, що спробувала виготовити аплікацію власноруч. Першими сюжетами були квіти, оскільки така тема найбільш імпонує авторці. Згодом почали з’являтися тварини, казкові птахи, риби. Вирізняються пейзажні вироби, зокрема тема українського села. Найтонша й найеластичніша, розповідає, - ячмінна соломка. А найскладніший за виконанням напрям – храми. Вони потребують ювелірної майстерності й створюють просторово-оптичну видимість цілісної споруди. Виконані на темному, здебільшого чорному тлі, на якому чітко виділяється золотиста соломка. Саме таку роботу, схожу на справжню святиню за склом, Валентина Галкіна подарувала Сарненському навчальному закладу. Напівоб’єм – її новація. Вона не використовує барвників, лише натуральний колір соломи. Поскаржилась, що важко дістати хороший клей. Її першу персональну виставку, що відбулась у 1997 році в Центрі народної творчості Волині, організував мистецтвознавець Володимир Винничук. Саме тоді соломопластику визнали напрямком сучасної народної творчості. У наступні роки з нею познайомились у Луцьку, Володимирі-Волинському, Костополі, Рівному, Івано-Франківську, Сарнах, Києві. Валентина Галкіна неодноразово брала участь у всеукраїнських оглядах народної творчості, міжнародних фестивалях. Її роботи, як переконалась, відзначені численними подяками, грамотами та дипломами.
Інженер за професією, будує солом’яні храми, що викликають подив і захоплення і мистецтвознавців, і вчителів образотворчого мистецтва, й учнівської та студентської молоді. Майстриня переконана: успіх приходить до того, хто його прагне, вміє максимально використовувати все найкраще з власних внутрішніх ресурсів. Не чекайте, звернулась до ліцейської юні, що хтось відкриє вас. Скажіть собі: «Я хочу, можу, зроблю». Одинадцятикласники виготовили квітку з соломи, яку презентували, коли ділились враженнями після майстер-класу.
Нев’янучий сад вишивки
Відомий волинський вишивальник Юрій Савка до Луцька переїхав у 1984 році. Відтоді вважає себе волинянином. Народився ж у селищі Яблунів Івано-Франківської області. Закінчив Івано-Франківський інститут нафти й газу, працював економістом-будівельником. Важко уявити, розглядаючи вишиті шедеври непересічного майстра, що їх автор – 78-літній чоловік.
Персональна виставка «Штрихи історії України у вишиваному портреті» стала 55 знаного майстра. Що таке особливе є в його оригінальних роботах, що відгукується в найпотаємніших куточках людських душ? Можливо, те, що вишивка для Юрія Савки - мистецтво, а не просте просування ниток? А ще митець знає, що саме хоче сказати людям.
Запитала, з чого все почалося. Трапилось так, повідав, що на початку 1990-х потрапив в одну з лікарень. У заповненій ущерть палаті й не досить хороших умовах економіст звернув увагу на хлопця, який був зосереджений на… вишиванні. Познайомилися, розговорилися. І наступного дня попросив дружину принести тканину, голку та нитки. У неї аж брови від подиву піднялися. Здавалося б, традиційно жіноче заняття, що вимагало неабиякої зосередженості й акуратності, майже повністю поглинуло чоловіка. І так, що він за короткий час опанував дві сотні технік.
Якщо спершу Юрію Савці задоволення приносила навіть найпростіша серветка з метеликом чи рослинним орнаментом, то зустрічі зі знавцями (нині вже покійними) Володимиром Винничуком, кримською вишивальницею, Героєм України Вірою Роїк і священиком Дмитром Блажейовським спонукали переглянути власне уявлення можливостей вишивки. Він пережив культурний шок, свого роду емоційний удар, коли побачив вишиті ікони останнього. Тоді й прийшло розуміння, що з допомогою голки та нитки можна не тільки творити красу, а й робити кращою людину. Нині в Україні вишивка стає дедалі популярнішою. Про це засвідчив і парад вишиванок, проведений у ліцеї та представлений гостям. До слова, дрес-кодом заходу слугувала українська гаптована сорочка.
Але повернемось до робіт Юрія Савки. Нині у творчому доробку майстра можна побачити кілька зображень Тараса Шевченка, Лесі Українки, портрети Івана Франка, Уласа Самчука, Василя Симоненка, Данила Галицького, Івана Богуна, Симона Петлюри, Ніла Хасевича, Романа Шухевича, Степана Бандери, В’ячеслава Чорновола. Є й маловідомі постаті. Наприклад, художниця Валентина Михальська, письменник-гуморист Євген Назарчук, духовна наставниця Юрія Савки й вишивальниця Віра Роїк, Микола Куделя, який дивом врятувався під час розстрілу тисяч в’язнів у 1941 році в луцькій тюрмі. Потім зазнав репресій, але попри все впродовж усього життя збирав шевченкіану. Вишитий портрет Великого Кобзаря українського народу майстер вручив директору ліцею Тамарі Колоїз. До слова, портрет Тараса Шевченка презентував і художник Євген Безніско.
Юрій Савка в «Лідер» завітав не один, а з Олександром Шумом та Ілоною Млинарською, директором художнього салону «Волинський сувенір». Хоча за професією Олександр Антонович будівельник, весь вільний час присвячує вишиванню. Починав із малого. Нині їх у творчому доробку луцького майстра 35 ікон. Кажуть, що творчість - чиста молитва духу. А ще - це потрібно душі. І в тому переконуєшся, коли дивишся на «Почаївську Божу Матір» або «Спаса Нерукотворного», «Марію Магдалину» або «Розчулення», які так сумлінно розшив Олександр Шум.
Про благодійну акцію «Подаруй дитині вишиванку», яка вже вийшла далеко за межі Луцька й набула підтримки не тільки на Волині, а й в інших областях, і навіть серед українців у Польщі, розповіла Ілона Млинарська. До слова, саме цій красивій жінці належить ідея подарувати їх дітям-сиротам. Назву придумав Юрій Савка. А допоміг втілити задум у життя благодійний фонд Ігоря Палиці «Новий Луцьк», що взяв на себе й матеріальні затрати, й організаційну роботу.
- На жаль, дітей, які потребують уваги, любові, підтримки, у нас є багато, тож попереду ще чимало роботи, — сказав Юрій Савка. А вишивальник Олександр Шум розповів, що під час однієї з таких зустрічей до нього підбігла маленька дівчинка з проханням вишити й для неї сорочечку. Чоловік зробив усе, щоб до Великодня вишиванка для чотирирічної Настуні була готова. Коли власноруч одягаєш дитину в сорочечку, хочеться її пригорнути, приголубити, сказати, що в ту вишиваночку вкладено багато любові й тепла.
Вишивальниця Оксана Смирнова відрізняється від звичайних людей, бо в неї обмежені фізичні можливості. Незважаючи на це, уже вкотре бере участь у таких урочистостях.
Хочу зауважити, що благодійна акція «Подаруй дитині вишиванку» має на меті вручити їх дітям-сиротам напередодні світлого свята Пасхи. Дуже хотілося б, аби ліцеїсти та їх наставники залучили мешканців Сарн, учнів і педагогів шкіл району, будинків дітей і молоді, студентів, працівників ательє з пошиття одягу до шитва дитячих сорочок, що будуть оберегом і даруватимуть їм щастя.
Секрет гончара Віктора Андрощука
Майстер-клас Віктора Андрощука привернув увагу своєю багатолюдністю. Навколо його виробів постійно тіснилися присутні, які розглядали їх, фотографували, торкались руками та просто посміхалися. Здавалось, глиняний посуд передавав тепло рук гончара. А від охочих спробувати себе в ролі майстра відбою не було. Як результат, декілька глечиків і полумисок 6 дітей зробили за півтори години.
Хто бачив чорну кераміку, то знає, що вона, зазвичай, темна й матова. У них немає такого блиску, як у Віктора. Секрет полягає в тому, що все полірується камінчиками вручну. Цей процес дуже довгий. Для прикладу, якщо горщик зліпити можна за 5 хвилин, то лощити його треба в 5 разів довше. Але разом із цим не лише ущільнюється черепок, а й покращується вигляд. Саме це практично відрізняє майстра від усіх інших.
А взагалі, хоч би хто виступав згодом перед учнями та їх наставниками, запрошеними на дійство, всі говорили про якість і професійність. І це справді так. У Біблії написано, що добре ім’я — краще, ніж велике багатство. Ім’я Віктора Андрощука відоме тим, хто знову й знову повертається до його виробів. Бо переконались, що зварена в його джезах кава смачніша, як і молоко в глечиках.
Мені особисто дуже сподобались ворони. Чому саме вони? Насамперед, майстер їх асоціює з біблійним персонажем (Ной випустив з ковчега першою ворону). Птах під керівництвом Бога дбав про пророка. І в Новому Завіті вже написано «…подивіться на воронів — не сіють, не жнуть, але Бог турбується про них». Ґава в народі - символ мудрості, довгожитель.
Атрибут церковного таїнства
Думаю, знайдеться небагато мешканців Сарн, які б не відвідували фото- чи виставки живопису як відомих, так і юних художників, майстрів художньої вишивки, воскових фігур, що експонувались у Сарненському історико-етнографічному музеї. А чи бували деінде, де представлені роботи не конкретно якогось майстра, а зібрання колекцій сувенірних дзвоників різних країн? Автором ідеї та її організатором є голова Волинської організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Галина Марчук. Вона привезла їх майже 200 із зображенням замків, фортець, кремлів 22 країн світу з приватних зібрань 10 колекціонерів України, Росії, Канади.
Галина Марчук може про них говорити годинами, бо знає майже все про дзвони й сприймає як щось сакральне, освячене «зверху». Переконалась у цьому, коли дзвонила на прохання Ліни Костенко під час її молитви.
Дзвін для Галини Степанівни - не просто музичний інструмент, це - атрибут церковного таїнства. Уже двадцять років поспіль слухає їх власні мелодії і впевнена, що кожен із них – неповторний. Є щось таємниче в самій звуковій хвилі, раніше люди вірили, що вона цілюща. Буде нечесно не назвати вам, шановні читачі, всі титули цієї незвичайної жінки. Вона – магістр теології та наук про родину, керівник центру дзвонарного мистецтва міста Луцьк, генерал Волинської Січі Війська Запорізького… Найближчим часом пані Галина планує видати книжку про українське дзвонарське мистецтво. Тамарі Колоїз вручила книги, сучасні довідники школяра та численні зразки для вишивки від Ілони Млинарської. А знайомством із «Лідером» завдячує Аллі Гавдьо, під керівництвом якої написала наукову роботу «Церковний дзвін як пласт духовної культури».
Приємно, що серед ліцеїстів є також юна дзвонарка Аня Кубан, яка творить власний мотив у Покровській церкві рідного села Федорівка, де настоятель храму – батько дівчинки, отець Іоан. Родзинкою майстер-класу стали виступи двох юнаків із Луцька – Марка й Олександра.
Лялька–мотанка Лариси Кітової – підручник життя
Чим більше з’являється у світі різноманітних новітніх технологій, тим охочіше повертаємось після десятиліть забуття до народних ремесел і промислів, натуральних тканин, ручної вишивки, оберегів. Серед останніх одним із основних є ляльки-мотанки. Колись такі іграшки оберігали цілий рід, його добробут і єдність, а нині їх використовують, як сувеніри. Навчала створенню ляльок-мотанок народна майстриня Лариса Кітова. Упродовж трьох років вона виготовила їх не одну сотню. Й кожна з них має не лише власне ім'я, а й характер. Цікаво, що тут нічого не можна шити, за винятком костюма, де кожна деталь сама є оберегом. Також лялька не повинна мати обличчя. Пані Лариса розповідає чому: «Наші предки вважали, що через очі може передатись щось негативне й прийти в людину. Тому народна лялька очей не могла мати взагалі. А на оберегах вимотували хрест як дохристиянський символ сонця, єднання людини із Всесвітом». До того ж, примотуючи одну деталь до іншої, обов’язково потрібно зробити три оберти, що символізує покоління, що було, є і буде. Щоб узяти досвід з минулого, примножити його й передати майбутньому. А нитки потрібно зав’язувати також на три вузли, поділилась секретами майстриня.
Спостерігаю за вправними рухами, які вона супроводжує розповіддю та настановами для групи старшокласниць. Світлана Яковець з 11-В також дивує обширними знаннями, навіть із філософії.
Лариса Кітова за фахом філолог-історик. Захоплення стало частиною її життя. Вона аж заплющує очі від задоволення, коли нюхає запашне сіно, а за ним травичку, яку в нього закладає: щоб заспокоювала – м’яту, зняти втому – полин. А назва безсмертник говорить сама за себе. І багно, й липа – всі дуже помічні. Каже, якщо їх пом’яти в руках, то в оселю полине трав’яний запах, який віджене хвороби. Тому таку ляльку вішали над колискою немовляти або ставили біля ліжка хворої людини. Учасники майстер-класу уважно слухали історію, розповідали свої, слідкували за клаптиками тканини в руках пані Лариси й намагались виготовити власноруч автентичний подарунок.
У ляльці–мотанці поєдналися всі захоплення Лариси Львівни. У дитинстві вона шила іграшки, згодом вивчала історію. Додалися сюди ще й знання філософії та слов’янознавства, етики й естетики. Одно слово, мотанка – підручник життя. Українська, що дійшла до нас із сивої давнини, - не просто іграшка. Як з упевненістю повідала Лариса Кітова, вона справді приносить достаток, здоров’я та радість в оселю. А бажання зробити нову, зізналася, є для неї свого роду стимулом прокидатися вранці. Про свою пристрасть майстриня може оповідати годинами, як і про саму ляльку. Мотанкою називається тому, що її мотають, а не шиють. До слова, весь автентичний одяг, що під час майстер-класу був намотаний на дві півтораметрові ляльки, зібрали на Сарненщині. Зробити ж таку під силу кожному. Для цього потрібно лише трохи часу, вигадки та мінімальних знань процесу виготовлення. До того ж, у світовій мережі є багато інформації, фотографій. Зроблена своїми руками лялька значно тепліша та добріша, ніж та, що продається в магазині, бо вона наша, рідна.
Що знаю напевне, то дівчата економіко-правового ліцею, які хочуть вийти заміж, тепер вішатимуть на ляльку–бажанку своє намисто (стрічки у волосся тощо), підходитимуть до дзеркала й загадуватимуть бажання: «Я тобі такі гарні коралі наділа, подаруй і ти мені хорошого чоловіка». Крім того, лялька виконуватиме всі побажання педагогів і гостей, стане берегинею ліцейської родини, даруватиме благополуччя й достаток кожному.
Знайти в житті себе
Художники Євген і Леся Безніски в навчальному закладі не вперше. Ліцеїсти також бували в гостях у мистецької пари. Коли Євгену Івановичу виповнилось 75, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка представив у Львівській національній галереї нову виставку. На ній були зібрані 300 полотен, створені впродовж останніх двох років. Скажімо, його вироби, присвячені шевченківській тематиці, не сплутаєш із жодними іншими. Він доносить Кобзаря на порядок вище, сильніше, ніж інші художники, що ілюструють його твори. Тонко відчуває слово поета, про що засвідчують полотна. Згодьтеся, що не так легко проілюструвати думки Шевченка. Заслужений художник України в кожному малюнку зберіг дух літературного джерела.
Найбільша якість Безніска – доступність, творча відкритість, що дуже важливо для молоді. До його творів підходимо не для споглядання, а для активної співтворчості. Сам художник не любить ювілеїв і помпезних фраз. Як каже, те, що він робить, це його життя. Він майже 40 років працював над офортами та ліноритами за мотивами творів Івана Франка. Також є автором пам'ятника Юрію Дрогобичу в Дрогобичі, мозаїк на меморіальному цвинтарі Січових стрільців на горі Маківка та в меморіальній каплиці жертвам НКВС в Золочівському замку. У 1997 та 2004 роках працював у Чорнобильській зоні (45 пастелей). Портрет кардинала Йосипа Сліпого подарували від Львівщини Папі Івану Павлові II у 1996 році. Роботи митця зберігаються в музеях США, Аргентини, Канади, Франції.
Як зазначила Леся Безніско, до зустрічі з чоловіком ні живописом, ні іншими мистецькими напрямками в образотворчому мистецтві не займалась. Не має й мистецької освіти. Саме Євген Безніско підтримав бажання дружини малювати, відкрив їй ази малярства. З 2001 року художниця створила сотні пастелей, олійних творів. Мистецтвознавці відзначають добротну, чітку композицію полотен, гармонію, яскравість кольорів. Її роботи експонувались у Львові, Золочеві, Варшаві, Дрогобичі. Як зауважив Євген Іванович, якщо людина знайшла себе в цьому житті – це велике щастя і для неї самої, і для тих, хто її оточує.
Майстри організували роботу юних художників ліцею, консультували їх. Як результат, створили декілька прекрасних картин на склі, які захистили після проведення майстер-класу. Керівник художньої студії «Палітра» Анжеліка Леончик назвала Євгенія Безніска людиною, яка поклала себе на вівтар мистецтва України. Подарували митцям на згадку про зустріч бурштинові світлини. А Василь Потапович, член Сарненської районної організації Партії регіонів, разом зі щирими словами подяки за пережиті прекрасні хвилини вручив квіти.
«Я серце й душу в пісню переллю…»
Під такою назвою проходив майстер-клас, який провела Яна Куришко (фольклорний театр «Дуліби»). Останній виник, як розповіла онука відомої своїм співом місцевої жительки Ганни Куришко, під час проведення фольклорно-етнографічних експедицій землями Волинського Полісся (сучасна Волинська та Рівненська області). В подорожах брали участь не лише етнографи з Рівненського державного інституту культури, а й фахівці з Києва. До цих акцій долучалися навіть представники інших країн, серед яких були студенти Лондонського та Варшавського університетів. З 1993 до 1997 років провели декілька таких експедицій, упродовж яких і виникла ідея створення фольк-театру «Дуліби». В музичну основу проекту поклали записаний матеріал, який розшифровували самі студенти. Згодом усі зібрані пісні були аранжовані в студії «Nellu Studio» з прописаними наживо інструментами з вкрапленням сучасних електронних семплів (відрізок аудіо-інформації, вирізаний або записаний з якого-небудь існуючого джерела). Робота над дебютним альбомом тривала півтора року. За цей час записали низку пісень, які й стали основою для створення диску. Виконують їх майстри автентичної пісні, солістки-сестри Яна та Галина.
Яна Куришко, викладач кафедри музичного фольклору Рівненського державного гуманітарного університету, навчила бажаючих і талановитих вихованців вокальної студії «Орфей» виконати пісню «Ішло дівча лучками». Разом зі співачкою до закладу освіти завітав гурт автентичної пісні «Журавлина» села Карпилівка, запрошений з ініціативи ліцеїстки Катерини Жилко. Дівчинка дуже пишається своєю бабусею Тетяною Павлівною, яка в складі гурту порадувала своїм співом глядацьку аудиторію. На жаль, констатувала Яна Куришко, в Німеччині, Франції, Польщі, Росії, Білорусі наші автентичні пісні хочуть слухати більше, ніж в Україні. Висловила бажання створити творчу школу на базі економіко-правового ліцею.
Оглянули присутні й подаровану колекцію вишиваних картин своєї родини Оксани Грицкевич, донька якої Ірина навчається тут у 10 класі. Роботи гаптовані ще до Великої Вітчизняної війни бабусею дівчинки – Мотроною Шкіль. Презентували мама з донькою й свої власні – ікони з бісеру.
Спільне фото на згадку завершило святкове дійство. А директор ліцею ще раз подякувала й гостям, і батькам, і піклувальній раді та родинам, що долучилися до свята й зробили свій внесок у нього, усім класним керівникам. Звісно, найбільше оплесків дісталося Олені Іщук і Тетяні Дибач, чию працю важко оцінити словами. Можна багато говорити про покликання й відданість професії. Олена Романівна й Тетяна Антонівна поклали на вівтар свою любов до України.
Після свята гості відвідали храм святого Василія Великого в Селищі, де приклонилися до благодатної ікони Богоматері 17 століття, познайомилися з інтер’єром сторічного дерев’яного храму.
Марія КУЗЬМИЧ.