Два десятиліття босоніж

ходить навіть взимку педагог Михайло Пікторов з Володимирця

Він створив і вже десять років очолює «Пагін» - дитяче козацьке товариство Володимиреччини, що об’єднує понад тисячу дітей у 18 населених пунктах району. Михайло Михайлович босоніж привітно зустрів нас й охоче розповів про свою роботу.

Мета товариства – виховання юні в дусі славних козацьких традицій. Здійснюється це через залучення дітей до здорового способу життя, охорони та відновлення історичних пам’яток, розвитку набутих знань і навичок. Головний отаман товариства (так називається посада Віктора Пікторова) показує душову кімнатку:
- Сюди приходять помитись діти з малозабезпечених сімей, даємо безкоштовно їм рушники, мило, вони мають змогу попрати собі одяг, для цього є пральна машина. З благодійних фондів отримують добротне взуття, одяг тощо.
У коридорі лежить купа пластмасових пляшок. Їх збирають члени товариства на виготовлення плоту, бо влітку спланували попливти на ньому річкою Стир під час туристичного походу. В іншій кімнаті чимало комп’ютерів, під’єднаних до Інтернету, копіювальна техніка, багато фотографій на стендах про участь вихованців «Пагона» у військово-спортивних іграх та інших масових заходах, висить сертифікат про закінчення Пікторовим і його колегами тренінгового курсу «Розвиток громадянського суспільства», організованого за фінансової підтримки Європейського Союзу.
- Брали участь і в проекті ООН «Громадська мережа для соціально вразливих верств населення» разом з подібними організаціями Сарненського та Дубровицького районів, - каже співрозмовник. – Дбаємо про козацьке виховання дітей з бідних родин, адже вони не винні, що їх батьки живуть у злиднях. У Володимирці молоді провести дозвілля, крім барів, кафе, практично ніде, тож ідуть до нас - у «Пагін». Раніше працював у відділі освіти, у студії навчав інструкторів з туризму. А в 1998-ому створив цю громадську організацію і вже десять років працюємо самостійно, без державного фінансування. Крім того, очолюю асоціацію громадських організацій району, є членом правління місцевої «Просвіти» та депутатом райради.
Не втримуюсь від запитання:
- І на засідання сесій районної ради босоніж ходите?
- Так, я єдиний з депутатів усієї Рівненщини сиджу на сесіях босим. Ще вдягаю вишиту українську сорочку. Нещодавно мене обрали на обласну конференцію «Просвіти», поїду туди теж без взуття.
- Як давно не носите взуття і чому?
- З 1990 року, майже два десятиліття. Ще козаки-характерники своїм стилем життя довели, що людина є частиною природи та повинна сповна використовувати закладений у собі потенціал опору несприятливим природним факторам, хворобам тощо. Не контактуємо із землею - і природа «реагує» на це тим, що карає невдачами чи хворобами. Мене зацікавила методика Порфирія Іванова, який півстоліття ходив босим влітку і взимку. По-моєму, він вказав нам шлях до згоди з природою. Вивчив його методику, додав до неї ще перевірені віками народні методи, тож маю своє вчення. Суть його – у постійному контакті із землею, усвідомленні того, що вона, вода, а також повітря, – живі, і думка також жива, енергетична. Що і як думаєш, чиниш – усе повертається до людини, яка випустила з себе цю енергетику.
- Невже зовсім не мерзнете взимку?
- Пересічна людина звикла до тепла, боїться холоду, однак повинна зрозуміти, що холод – також її друг, вартий поваги, як і тепло. Не треба його боятись. Бо є протилежні сили – життя та смерть, вогонь і вода, світло й темрява. Людина має бути посередині між усім цим, не боятись, а пізнавати те й інше, жити в гармонії.
З усмішкою згадує, як у перші дні, місяці було психологічно важко від того, як сприймали односельці його босого на вулиці. З часом зрозумів: зустрічаючи здивованих знайомих, бажаючи їм доброго дня, наче перезаряджаєш їх на приязне ставлення до себе й усіх оточуючих. А було й таке: поздоровався, а людина нахиляється, оглядаючи голі п’яти, й потім стукається головою об дерево… Коли працював у відділі освіти, то щороку проходив медичний огляд у поліклініці. І там, бувало, зі співчуттям радили взутися хоч перед обходом лікарських кабінетів, бо ще не той діагноз запишуть у медичну картку… На що Михайло Пікторов відповідав, що його спосіб життя варто схвалювати й навіть пропагувати саме медикам. Адже за два десятиліття він жодного разу не хворів. Утім, після спілкування з цією людиною переконуєшся, що його система – власний стиль життя.
У селищі є багато дітей, які прагнуть наслідувати ентузіаста. Під час анкетування школярів на запитання, ким хочеш стати, писали: «Пікторовим», пояснюючи свій вибір бажанням бути міцним і здоровим. Дехто з батьків телефонував до нього, тривожився, чому дитина по снігу боса ходить, навіщо її так вчить? Михайло Михайлович заспокоював, що так вона випробовує свої можливості. Проте природа не любить насильства. Загартовувати організм треба послідовно і бажано під контролем медиків.
Доля не тішила унікального педагога. Михайло ріс без батьків, виховувався в інтернаті, де нині розташований його «Пагін». Після закінчення школи служив в армії, затим опанував фах рульового моториста, ходив на кораблях Азовським морем, Волгою, Доном. Згодом змінив ще декілька професій: дефектоскопіста, токаря, наладчика автоматів і верстатів з програмним управлінням. Однак найбільше сподобалась творча педагогіка, робота з дітьми, з якими щедро ділиться великим досвідом і знаннями.
Його товариство має найкращу технічну базу серед споріднених громадських організацій Рівненщини. Головний отаман постійно дбає про її поповнення, приїжджав і в Сарни до військових з проханням надати для «Пагона» наметову казарму. Бо, крім неї та польової солдатської кухні, практично весь комплект туристичного спорядження є. Спланував багато цікавих заходів на нинішній рік. В їх числі – відродження панського палацу поряд з «Пагоном». Клопотатись про перекриття цієї історичної пам’ятки Михайло Пікторов їздив до керівника Рівненської АЕС, адже без техзасобів і дорогих нині покрівельних матеріалів зробити це неможливо. Звертався за допомогою і до народних депутатів України від нашого краю, бував по громадських справах і в Американському посольстві в Києві. І всюди, хоч би де головний отаман дитячого товариства з’являвся, його зустрічали здивованою посмішкою та німим запитанням: «Як ходити так, босоніж?». Однак після спілкування проводжали достойно. І не по вигляду, а по розуму, мудрості, що відчувається в кожній висловленій ним думці.