Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Допомагати людям – надзвичайно благородна справа. А професія медичного працівника – найгуманніша, адже покликана стояти на сторожі людського життя.
Саме медики дарують здоров’я людям, рятують від найрізноманітніших хвороб. Саме з цієї причини їх образ в уяві багатьох пов’язаний з надією і захистом.
Кажуть, лікар – посередник між людиною і Богом. Дійсно, в багатьох ситуаціях він є останньою рятівною інстанцією для хворого. Сьогодні розповім про одного з них - В’ячеслава СОКОЛОВСЬКОГО. Мабуть, не лише в Сарнах, а й у районі та за його межами не знайдеться людини, яка б, принаймні, не чула імені завідуючого терапевтичним відділенням КЗ «Сарненська ЦРЛ». Цілитель часто лікує не лише тіло, а й душу пацієнта, вселяючи в його серце віру та надію. І це не можуть не цінувати ті, кому В’ячеслав Михайлович подарував радість одужання чи поліпшив здоров’я. Хоча в насиченому проблемами лікарському житті часто один випадок може перекреслити цілі десятиліття праці. Клятва Гіппократа спонукає людей у білих халатах перебороти всі емоції й особисті негаразди, щоб виконати свій обов’язок.
- Медицина – це вже наслідок, так би мовити, остання інстанція, - висловлює думку мій співрозмовник. - Ми свого роду технарі, лікарі не зобов’язані агітувати за здоровий спосіб життя.
Та не словами, а власним прикладом В’ячеслав Соколовський пропагує його. У скромному кабінеті завідувача на стіні висить фото сарненської футбольної команди ветеранів після міжнародного турніру з футболу з білорусами зі Століна. Серед її учасників - і лікар-терапевт. У футбол почав грати ще в школі на Житомирщині. Не полишав його в Житомирському медичному училищі, яке закінчив із відзнакою. У Вінницькому державному медичному університеті імені М.І. Пирогова, який закінчив у 1982 році, грав у збірній вищого навчального закладу. Бував у Мукачеві, Феодосії, Луцьку, Дніпропетровську, Харкові, Миколаєві…
Питання про те, чи треба йти служити в армію, перед хлопцем не стояло. До речі, до неї встиг попрацювати у фельдшерсько-акушерському пункті. Потрапив на службу аж у Кострому, спочатку санінструктором, згодом командиром взводу. А батькам додому командування посилало листи подяки за сина, якого нагородили іменним годинником командира. З армією його доля була поєднана ще 19 років, упродовж яких В’ячеслав Михайлович на громадських засадах ходив у Сарненський райвійськкомат на призив і приписку.
У Вінниці доля звела його з майбутньою дружиною Лідією, яка навчалася в Українському інституті інженерів водного господарства (Національний університет водного господарства та природокористування). Юнак пройшов упродовж року інтернатуру в Рівному, терапевтом у дільничній лікарні, а ще через рік опинився в Сарнах, де затримався на 30 літ. Минулоріч В’ячеслав і Лідія Соколовські відсвяткували і 30-літній ювілей подружнього життя. Є ще одна значима дата – чверть століття як чоловік ризикнув відповісти «так» на пропозицію очолити терапевтичне відділення. І не пожалкував. Він є також позаштатним районним терапевтом.
Фах лікаря обрав не випадково. Мама працювала санітаркою. Але зразком для наслідування професії стала тітка, Тетяна Соболєва, фельдшер і колишня фронтовичка. Батько, Михайло Гнатович, інвалід Великої Вітчизняної війни, отримав поранення хребта й обох рук, пройшов сувору партійну школу. Трудився і парторгом, і головою сільської ради, й керував колгоспом, маючи за плечами освіту, яку здобув у Бердичівській школі бухгалтерів. Мабуть, від родини і батька син перейняв не лише велике бажання вчитися, а й наполегливість і силу волі. Подумала так, коли дізналася, що В’ячеслав разом із товаришем під час навчання в інституті впродовж двох років працювали в Товаристві Червоного Хреста патронажними братами (хоча тоді в основному були сестри).
Один мій знайомий, також навчаючись у виші, прийняв доленосне рішення - влаштувався санітаром у реанімаційне відділення. За декілька тижнів увесь світ для нього перевернувся з ніг на голову. Він щоразу з нетерпінням очікував нового чергування, хоча, відверто кажучи, романтики було мало: помити підлогу, віднести відпрацьовані матеріали на автоклав, забрати свіжу білизну, нагодувати хворих, помити їх, перестелити ліжка та багато іншої непрестижної роботи. Відчуття того, що він, хоча й надзвичайно маленький, а все ж таки гвинтик медичної машини, яка наперекір усьому рятує людські життя, змушувало серце битися частіше й у В’ячеслава Соколовського. Бо й досі пам’ятає багато імен і прізвищ своїх підопічних, історії хвороб.
Ніколи не забуде й завжди із вдячністю згадує колег Віктора Кіранчука, Раїсу Ворону, першого наставника Єлизавету Грищук, головного лікаря Миколу Панасюка. Багатьох лікарів різного профілю, з якими працювали без конфліктів багато літ (бували різні ситуації, коли у хворих виявляли по 5-6 діагнозів). Пишається колегою Людмилою Чиченіною та своїм колективом, із яким пліч-о-пліч трудиться не один рік. Адже дехто з них прийшов сюди зовсім юним і більше не захотів змінювати місце роботи. А ординаторська й нині здається йому чимось на кшталт святого місця.
Аби прожити довше
В’ячеслав Соколовський розмірковує про старіння населення, що є однією з глобальних проблем сучасного світу. Так, за прогнозами ООН до 2025 року народонаселення зросте в порівнянні з 1950 втричі, а чисельність людей літнього віку — у 6, у той час як число старших 80 літ збільшиться в 10 разів. За останні 50 років цей процес у світовому масштабі розвивається з такою швидкістю, що будь-яке ігнорування його значення буде пов’язане з негативними наслідками для соціальної політики тієї чи іншої держави. У першу чергу, на думку лікаря, необхідно розширити служби соціальної допомоги літнім людям, їх медичного обслуговування, створити умови й виділити засоби для їх утримання.
Проблема є особливо актуальною для України. Всесвітній банк склав невтішний прогноз щодо населення держав Східної Європи й колишніх республік СРСР. Зокрема, наголошує, в майбутньому в нашій країні спостерігатиметься тенденція старіння. А це означає, що до 2025 року кількість українців скоротиться на 20% порівняно з рівнем 2000, тобто до 39 млн. осіб. Радує той факт, що Рівненщина – лідер серед регіонів за рівнем природного приросту чисельності населення. Так, у січні нинішнього року вона продемонструвала найвищий його показник. Стабільне його зростання забезпечують в основному багатодітні сім’ї, які здебільшого проживають у північних районах області.
В’ячеслав Соколовський є прибічником теорії активності і вважає, що в середньому віці люди повинні підтримувати соціальні контакти та вести рухливий спосіб життя, а з приходом старості не забувати ті ж потреби та бажання, що були притаманні раніше. Здатність знаходити радощі та цінності в житті не вичерпується з віком, переконаний він, а повинна зберігатися впродовж усього життя.
Зазначив також, що хоча рівень соціальної захищеності людей похилого віку в Західній Європі значно вищий, ніж в Україні, є позитивні зміни у сфері соціальної політики в державі. Вона спрямована на збільшення народжуваності шляхом виплати одноразової допомоги при народженні кожної дитини, що позитивно вплине на вікову структуру населення України і зможе запобігти вимиранню нації.
За останні десятиліття вдвічі зросла кількість різних захворювань. Проблема в тому, що люди чекають до останнього. Знову цей наш менталітет: а раптом обійдеться, і потрапляють у лікарню в такому стані, коли вже важко щось зробити й допомогти. Хоча всі знають: легше попередити захворювання, вчасно діагностувати, ніж потім довго його лікувати.
Поцікавилась у В’ячеслава Михайловича, які недуги очікують нас у майбутньому. Як не дивно, але на перший план вийдуть «хвороби Заходу» — психічні розлади. Вони з’являться через не адаптованість сучасної людини до стресів. Адже, якщо пацієнту даєш пораду проконсультуватися, скажімо, з психотерапевтом, то не кожен дослухається до неї. І не більше 5 чоловік із 100 сприймають психологічну розмову. На моє запитання, що робити кожному, аби прожити довше, фахівець відповів:
— Дбати про своє здоров’я. Окрім шкідливих звичок, його дуже сильно псує погане харчування. Тож раджу читати склад продуктів на упаковці, намагатися купувати якомога менше штучних харчів. Обмежити вживання слабоалкогольних напоїв. Відмовитися від солодких газованих вод. У пляшці таких нектарів стільки цукру, скільки людина не змогла б просто так з’їсти в чистому вигляді. Раніше люди їли мед, солодкі фрукти. Цукор у них не навантажує підшлункову залозу.
На цьому тримається весь світ
Робочий день завідуючого терапевтичним відділенням В’ячеслава Соколовського не обмежений графіком. Мобільний телефон завжди при ньому, навіть коли вдається відпочити. А на вихідних, хоч на годинку, та зайде в рідне відділення. В’ячеслав Соколовський не любить розповідати про себе. Довго вмовляли, аби зробити фото. Мама для нього, хоча вже немає в живих, - це святе. Вважає найголовнішими датами, які повинен пам’ятати чоловік, – дні весілля і народження дружини та дітей.
До речі, старша донька Олена також обрала медицину. Закінчила Буковинську державну медичну академію і вже встигла себе зарекомендувати хорошим лікарем-офтальмологом. Менша Марина проходила співбесіду в міністра юстиції Олександра Лавриновича за право працювати державним нотаріусом. Тішиться В’ячеслав Михайлович і двома внуками: Марійкою та Андрійком. Удома він – хороший господар, який любить вирощувати виноград, гарний чоловік і турботливий батько та дідусь. А на роботі дуже серйозно і з великою відповідальністю ставиться до виконання своїх професійних обов’язків.
Закінчуючи розмову, лікар висловив думку про оптимізацію мережі медичних закладів, що має здійснюватися в інтересах місцевих громад. На першому місці - зручність для пацієнтів, забезпечення їх якісними послугами.
На центрах екстреної медичної допомоги тримається весь світ, каже фахівець. Це – хороша справа, але необхідна відповідна матеріальна база, аби в перспективі обладнати їх не лише сучасною технікою, а й модернізованими автомобілями швидкої допомоги. Думаю, мине небагато часу і матимемо те, що запланували, сказав В’ячеслав Соколовський, - щира людина і справжній лікар за покликанням.
Марія КУЗЬМИЧ.