Опубліковано Світлана Ляшко
Жіноча доля. Яка вона? Мабуть, у кожного своя: щаслива й не дуже. Але така, яку самі обираємо.
Світлана САД, заступник голови облдержадміністрації, депутат обласної ради, свою також обрала сама. Вона називає себе щасливою жінкою, і чомусь їй вірю. Бо її погляд говорить про це красномовніше від усіх слів. Дорогу ж до щастя, як на мене, обрала дуже непросту, для багатьох з нас навіть заважку. Але то її дорога, якою йде впевнено, бо знає, що на ній немає фальшу, жорстокості, неправди… Цю дорогу колись їй вистелила ненька своїми мудрими настановами, головне - любов’ю й вірою, що її діти будуть справжніми людьми, що їх доля, хоча й вигаптувана червоними і чорними нитками, буде справді щасливою. У цю дорогу благословив тато своїм прикладом великого працелюба. Нині їй болить, що не поділиться з ним успіхами, не розкаже про невдачі, не пригорнеться до матусі, не спитає: «Чи так я роблю, мамо?». Не почує у відповідь: «Все ти робиш правильно, доню. Все у тебе буде добре…».
Невпинно мчать вперед роки. Уже позаду юність, сповнена романтики й сміливих задумів. Настала пора зрілості й відповідальності за рішення, які щодня доводиться приймати. Відповідальності вже не тільки за свою, а й долю людей. А вона хоче зробити світ кращим, щоб у ньому однаково було добре і сироті, і одинокому, і нужденному, щоб старість була забезпеченою, а молодь не покидала країну в пошуках примарного щастя, а навчалась і працювала в рідному краї, приносячи йому розквіт і благополуччя для всіх мешканців. Її робочий день починається дуже рано, а закінчується пізно. Та не в кабінеті, а серед людей. Сьогодні вона в одному населеному пункті, а завтра - вже в іншому. Не омине жодної складної теми, на себе беручи біль і проблеми громадян, переймається їх долями. Не обіцяючи намарне, просто вирішує те, що в силах зробити і як представник влади, і як депутат обласної ради.
Моя родина – мій оберіг
Світлана Сад прийшла у владу не випадково. Можливо, й не прагнула стати чиновником, адже здобула фах педагога. Але й слово чиновник якось до неї не пасує. Занадто вже воно сухе й якесь холодне. А Світлана Іванівна до людей іде з щирою усмішкою, відкритим поглядом і такою ж душею, сповненою любові до краю, де народилась і виросла, його мешканців, до великої та дружної родини, яка є її оберегом у життєвому круговороті. Мама Василина Яківна і тато Іван Бенедиктович уже, на жаль, споглядають на своїх діточок з іншого світу. Та вони прожили відміряні Богом роки не марно, адже дали життя одинадцятьом дітям: 6 хлопчиків і 5 дівчаток з’явились у їх люблячій родині. А побратися їм довелося в непростий повоєнний час. Той серпень 1946 року, коли стали на весільний рушник, поєднав їх долі назавжди. Хоча весільний стіл був не дуже щедрим, та щастя не оминуло молодят. Уже й лелека поспішив у родину, подарувавши щасливим батькам донечку Галю, утіху й справжню помічницю. За нею були Віктор, Микола, Валерій, Володимир, Юрій, Тетяна, Людмила, Лідія, Іван. А одинадцятою, останньою в Садів, з’явилась Світлана.
Дівчинка, як і її старші сестри та брати, з дитинства навчилася давати собі раду. І коли мама йшла на роботу в колгосп чи в ліс по чорниці, щоб за ту копійчину придбати в Пінську гарний одяг, вони поралися самотужки по господарству, не цуралися будь-якої праці, а у вільну хвилину – до однолітків на вулицю з гарною назвою Вишнева у Володимирці. Тато, ветфельдшер, пропадав на роботі, якій віддав 35 років, ще 9 очолював птахоферму, що славилась не лише на Володимиреччині.
Отак і зростали діти працьовитими, чуйними. А ще всі, як один, тягнулися до науки. А батьки тільки раді. Хоча й важко було, та освіту дали всім. Галина, медик, проживає в Сарнах, Віктор відомий у краї художник, нині мешкає в США, Микола здобув дві вищі освіти, працював у Сімферополі, шкода, що рано судилося йому піти з життя. Валерій після інституту пройшов палючими стежками Афганістану, зараз з родиною живе в Кузнецовську, як і Людмила. Тетяна ж після закінчення Львівського університету, живе в Москві, професор, спеціалізується на економічній кібернетиці. Іван пішов батьковою стежиною – став ветеринаром, та виїхав в Америку. Володимир осів у Луцьку, а Юрій залишився біля отчої хати у Володимирці. Світлана ж обрала нелегку дорогу служіння громаді. Вдячна батькам за життєву науку. Адже, згадує, мама - проста колгоспниця, яка свого часу закінчила польську школу, віддала всю себе дітям, їх вихованню. Встигала й будинок тримати в ідеальній чистоті, і білизна в неї завжди була білосніжною, накрохмаленою, і, головне, діти відчували материнську любов і ласку.
- Пригадую, як мама пекла нам картоплю в грубці, а ми запитували в неї, чому в нас немає таких статків, як у інших. А вона відповідала: «Зате ви в мене гарні й розумні. І у вас буде все…», - ділиться Світлана Іванівна.
І мамині слова стали пророчими. Ніби прихилила долю до своїх діточок. Своєю скромністю, працьовитістю подала приклад, як треба жити в цьому світі, часом жорстокому і байдужому. Адже поставити на ноги, виховати справжніми людьми одинадцять дітей – материнський подвиг. Не любила хвалитися й заслуженими державними нагородами, серед яких Золота Зірка «Мати-героїня», ордени і медалі різних ступенів. Одного разу, розповідає Світлана Сад, маму запросили на урочистий захід у Будинок культури, попросили прийти з нагородами. Довго ненька пробувала прилаштувати їх на святкову кофтину, та тільки змахнувши рукою, взяла нагороди, поклала в кишеню й так пішла на зустріч.
Ще довго Світлана Іванівна розповідала про найрідніших людей – батьків, братів і сестер, племінників. Добре, що є до кого пригорнутися у важку хвилину, допомогти, коли їм непросто. А ще з ними відпочиває після напруженого дня, після того, як у круговерті робочих буднів, вирішуючи нагальні проблеми краян, її душа тягнеться до родинного вогнища.
Не зачерствіла душа від людського болю
Світлана Сад не уявляє собі іншої роботи. Каже, що доля сама обрала її. І в школі, і в інституті завжди була лідером, завжди попереду. Громадська робота давалась їй легко. Мабуть, тому й очолила районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді в Сарнах. Під опікою якого – неблагополучні родини, діти-сироти, позбавлені батьківського піклування, які потребують соціального захисту… А до того трудилась у Ремчицькій школі. Була й заступником голови райдержадміністрації, опікуючись також соціальною сферою. А згодом у районному центрі зайнятості допомагала безробітним знайти своє місце в житті. А це теж непросто. Адже бачила, як важко людям, які втратили роботу. Тому прагнула підтримати, вселити віру, що все владнається. Впевнена, донині її пам’ятає не один десяток вдячних сарненців. Тож заступник голови облдержадміністрації Світлана Сад соціальні проблеми вивчила до дрібниць. А її функціональні повноваження займають декілька сторінок. Читаючи їх, важко уявити ту ношу, яку ця гарна, привітна жінка несе щодня.
Нещодавно довелося побувати на прийомі громадян, який проводила Світлана Іванівна в Сарнах. Уважно вислухавши, не давала обіцянок усе вирішити відразу ж. Адже, впевнена, не можна обнадіювати людину там, де розв’язати проблему не вдасться, або це займе певний час. Та досконало розібралася в обставинах, дала всім вичерпну відповідь.
- Найстрашніше для мене – недотримати слова і обманути людей, бо вони тобі більше ніколи не повірять, - зізнається Світлана Іванівна. - Тож кажу завжди правду, якою б гіркою вона була. Так, це найважча ділянка роботи, - погоджується, - її не видно, її не можна виміряти якимось одиницями виміру…
Та відразу ж запевняє, що, можливо, саме тим вона їй і подобається. А вміння вислухати, знайти спільну мову з усіма категоріями громадян дуже допомагає. Частенько люди дивуються: чи всі такі прості нині при владі в області? І Світлана Іванівна впевнено відповідає: так.
Ми – єдина команда
Так каже Світлана Сад про людей, з якими зараз працює. Перш ніж погодитись обійняти посаду заступника голови облдержадміністрації, довго думала. Адже важко працювати тоді, зазначає, коли немає розуміння в колективі. Їй же в цьому плані пощастило. Хоча кожен має власну думку, та немає протистоянь, тому й рішення приймають такі, що дійсно приносять користь громаді. Якби не було такої співпраці та розуміння, то однозначно не змогла б працювати, зауважує Світлана Сад. Ця робота допомагає й у депутатській діяльності. Адже добре знає за що голосує в сесійному залі. Може досконало все пояснити своїм виборцям, переконати їх у правильності того чи іншого рішення.
Світлана Сад – єдина жінка-заступник в апараті голови ОДА Василя Берташа, якому свого часу повірила, в його професіоналізм і відповідальність, і жодного разу про це не пошкодувала. А довірили їй чи не найважчу ділянку роботи: соціальну. А це і медицина, і соціальний захист населення, і турбота про ветеранів та інвалідів, а ще – загальнообов’язкові соціальні фонди… Та вона впевнена, що так і має бути, що саме жінка повинна цим опікуватися, а опиратися на надійне чоловіче плече. Каже, якби ось така команда на чолі з Василем Михайловичем очолила край на декілька років раніше, й результати були б ще значиміші. І в долях їх є багато спільного. Адже Василь Берташ також походить із багатодітної поліської родини, в якій – найменший, добре знає всі проблеми людей… І саме тому, мабуть, Рівненщина впевнено розвивається, успішно запроваджуючи реформи в різних галузях. Світлана Іванівна вважає, що, наприклад, в медицині вона вкрай потрібна. Адже тільки так можна забезпечити сільське населення висококваліфікованими, якісними і доступними медичними послугами. Завдяки її ініціативності вже нині в сільських амбулаторіях і у вихідні чергують медичні працівники. А ліки за референтними цінами гіпертонікам лікарі виписують за місцем їх проживання… І неправда, каже Світлана Сад, що всі реформи провалюються, що все в нас так погано, як дехто стверджує, просто потрібно оглянутися навколо, розпитати людей, які вже скористалися результатами реформ. А країна дуже їх потребувала, і тільки Віктор Янукович взяв на себе велику сміливість і відповідальність запровадити їх. Не може все бути тут гладко й безболісно, але цей шлях маємо пройти, щоб прийдешні покоління жили краще.
Орден княгині Ольги – нагорода заслужена
Слухала Світлану Іванівну і думала, як же розповісти читачам про цю сміливу й щасливу жінку? Як передати словами те, що горить в її очах незгасною любов’ю до людей, друзів, роботи, до спілкування, до зустрічей і розлук? А ще хотілось і самій доторкнутись до її щастя, запозичити оптимізму й упевненості в тому, що все буде добре. Яке ж воно щастя?
- А в мене воно вималювалось багатогранне, - загадково посміхається, - Можливо, деякі грані ще не дуже блищать, зате всі вже оброблені…
- А чого Вам бракує в житті?
- Мабуть, нічого. Просто я щаслива, бо маю улюблену роботу, працюю з людьми, які мене поважають, цінують, розуміють, підтримують. Є брати, сестри племінники – велика родина, друзі. Що ще треба для щастя?
- А визнання, нагороди?
- Не повірите, але ніколи не працювала заради нагород. Так, я втомлююсь на роботі, але отримую насолоду від неї.
Та все ж нагорода знайшла її. Своїм указом Президент України нагородив Світлану Сад орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Це – державна нагорода, якою відзначають жінок за визначні заслуги в державній, виробничій, громадській, науковій, освітянській, культурній, благодійницькій та інших сферах суспільної діяльності, вихованні дітей у сім'ї. А дізналась про це, повертаючись у Рівне із Сарненщини. Тут, у Карпилівці, з головою РДА вручали відзнаки матерям-героїням. Не відразу й повірила, та вважає це теж гранню свого щастя.
…Переплелось в її долі тісненько і найважче, і легке в одному мереживі, і так, що й вузлика не витягнеш, бо все розпадеться. І кожен день підкидає проблему: то важку, то легку. А вона сміливо дивиться в майбутнє й упевненою рукою плете мереживо своєї долі…