Опубліковано СН
В наш час гарних шевців у сільській місцевості залишилося дуже мало, можна сказати, одиниці. Адже набагато простіше купити нову пару взуття, ніж ремонтувати стару.
Хоча з економічної точки зору це не вигідно, проте більшість обирає радикальний шлях. А все тому, що в життєвій круговерті потрібно виділити час, якого завжди бракує незалежно від того, чи ти цілий день на роботі, чи на м’якій перині перед телевізором, аби знайти майстра відповідного виду ремесла, домовитися з ним про послугу, заплатити за роботу, потім забрати свої речі назад і т. д. І це при тому, що на виїзних сільських ринках взуттям торгує кожен третій. Тому вибрати добротну взуванку можна без зайвих проблем. Питання залишиться лише в ціні. Проте багато жителів Короста й навколишніх населених пунктів, які не хочуть розставатися зі своїм улюбленим і комфортним взуттям, несуть його до єдиного майстра в селі – Івана БОРИШКЕВИЧА. Не від одного можна почути, особливо людей старшого віку: «Якщо полагодив Боришкевич, вистачить надовго».
Сам герой оповідки народився в родині Степана Миколайовича й Олени Іванівни, в яких, окрім нього, виховувались ще двоє синів – Микола й Олександр. Глава сім’ї тривалий час завідував Коростським будинком культури. Був організатором багатьох культурно-масових заходів у селі, а ще вміло ремонтував чорно-білі лампові телевізори, які вже вийшли з домашнього вжитку сучасних громадян. Після закінчення першого класу Коростського навчального закладу в 1972 році, через мовленнєвий дефект батьки змушені були віддати сина навчатися в Сарненську допоміжну школу-інтернат № 1. З четвертого класу тут почав вивчати шевську справу. Найбільше хлопцеві подобались уроки трудового навчання, які проводив улюблений викладач Петро Набухотний. Крок за кроком освоював кваліфікаційні навики з ремонту взуття. У майстерні учні послідовно запам’ятовували професійні прийоми, необхідні для оволодіння фахом. Вправно опрацьовували окремі навики та операції навчально-тренувального характеру. Іван розумів: щоб у майбутньому стати гарним майстром своєї справи, повинен добре розумітися на шкіряних і штучних матеріалах, класифікації взуття, видах і призначеннях різних інструментів та пристроїв, які застосовують при його пошитті та ремонті взуття. Навчальні роки не пройшли марно, хлопець старанно занотовував у пам’яті найтонші деталі професійного взуттєвика.
У тринадцятирічному віці захопився фотографією. На той час мати вдома фотоапарат було неабиякою розкішшю, проте з допомогою батька Іван оволодів ще одним мистецтвом. Його запрошували закарбовувати фотомиттєвості урочистих подій: весілля, родини, проводи юнаків до армії… Праця зі світлинами приносила хлопцеві перші гонорари, які витрачав на власні потреби, таким чином поліпшував фінансове становище родини.
Після закінчення спеціалізованого навчального закладу, попросився на роботу в Сарненський райпобуткомбінат. Там, розглянувши прохання молодого спеціаліста, вирішили направити його в Степань, де буде вакантна посада взуттєвого майстра. Там уже по-справжньому почав проявляти свої шевські здібності. Впродовж трьох років Іван Боришкевич сумлінно трудився за фахом у сусідньому селищі.
У 1985-ому в Коросту перерізали стрічку відкриття філіалу з ремонту взуття від Сарненського райпобуткомбінату. Звісно, працювати в рідному селі було краще, ніж щодня добиратися до Степаня. Тому влаштувався тут за професією. Так минуло декілька років, через брак замовлень на пошиття та ремонт взуття змушений був зачохлити свою улюблену справу. Заробляти на хліб пішов на місцевий консервний завод. Там знадобилися зовсім інші навики: майстрував дерев’яні ящики для банок із маринованими помідорами. Проте оплата праці в дев’яностих роках була горезвісною. Відтак прийняв рішення полишити попереднє місце роботи та знову взятися за ремонт взуття, але вже працювати на себе. Заробітку теж не завжди вистачало на життя, тому з 1993 по 2010 роки працював різноробочим у коморі місцевого господарства.
Весь цей час не полишав і не полишає нині трудитися та з роками удосконалювати спеціалізацію взуттєвика. Іван Боришкевич професійно визначає характер і послідовність ремонту взуття, а згодом береться за справу: пришиває, клеїть та замінює деформовані підошви, зашиває та накладає латки на заготовку вручну шилами-гач¬ками або на швейній машинці, прикріплює підметкову частину, замінює супінатори, відновлює металеву фурнітуру (набійки, косячки, рубці, підметки). За необхідним матеріалом для ремонту їздить у Рівне, де має можливість вибрати якісний, аби слугував для клієнтів якомога довше.
Неодноразово, та ще й усією футбольною командою звертаються до умільця гравці коростського «Темпа», аби полагодив їм спортивну взуванку, бо ж на футбольному полі під час найпопулярнішої гри вона ой як псується. Майстер нікому не відмовляє, бо й сам є заповзятим футбольним уболівальником. Постійно відвідує не тільки футбольні матчі, а й волейбольні. А ще уважно перечитує всеукраїнську, обласну та районну періодику. Приємно здивувався, коли мій співрозмовник показав усі вирізки з газет про життя та здобутки в різних соціальних сферах односельців і знайомих у краї. А кожен номер «Сарненських новин» охайно підшитий, уся районна періодика складена та пронумерована за кожним роком на окремих полицях.
Нині майстер розповсюдив прейскуранти-оголошення з надання своїх послуг у навколишніх селах, де діють виїзні ринки. Там зіпсоване взуття забирає, вдома лагодить, а згодом повертає в домовлений заздалегідь час клієнту. Така схема обслуговування не тільки подобається одним, а й привертає увагу решти потенційних клієнтів.
Тож Іван Боришкевич працює насамперед на благо людей, які у свою чергу безмежно вдячні рятівнику їхнього улюбленого взуття. А це найцінніший заробіток для коростського умільця.
Василь ТИТЕЧКО.