Опубліковано СН
«Ще з дитинства виразно пам’ятаю неординарне фото, на якому зображений військовий в офіцерській формі, - ділиться спогадами Олег Панько.
– Тільки уявіть - статний офіцер-кавалерист. А що це саме так, підтверджує шабля, що звисає на портупеї. Дуже цікава світлина». Цими словами Олег Миколайович розпочав розповідь про сарненця, якого на жаль, уже немає серед нас, але й досі він живе в пам’яті багатьох земляків. А нині, з нагоди Дня захисника Вітчизни, повинні згадати, оцінивши ратний подвиг. Отож, Семен АКУЛОВ.
Звідки родом Семен Юхимович - невідомо. Вірніше, зараз дізнатися про це немає в кого. А про себе ж розповідав тільки те, що з дитинства обожнював спорт. Згадував із гумором і гордістю, як у спортзал починав ходити ще в постолах, перед входом у приміщення їх знімав. Проведені там години були для нього найкращими. Внаслідок чого став прекрасним знавцем важкої атлетики, професійним гімнастом. Ці навики й допомогли йому стати одним із перших радянських спортсменів.
Потім Семен Акулов закінчив кавалерійське училище. А коли настав час служити в армії, його місце було в рядах кавалеристів. Семен Юхимович розповідав, як під час набору військовиків намагалися відбирати найбільш освічених. Як відомо, звання кавалериста завжди було дуже престижним. Першою пройшов фінську війну в 1939-1940 роках. А там розбурхалася й Велика Вітчизняна…
Її початок застав Червону армію в період переозброєння та технічного переоснащення. У зв’язку з цим, здавалося б, не було місця для такого «застарілого» роду військ, як кавалерія. Отож, спостерігаючи за збройними силами Заходу, наші генерали скептично ставилися до кінноти: «З шашками на танки?». Тому спершу йшло цілеспрямоване скорочення кавалерійських частин. Але успішні бойові дії кавалеристів проти добре озброєної та оснащеної військової техніки супротивника показали всю недоцільність попереднього рішення. Кавалеристи стали аналогом сучасної мотопіхоти й зарекомендували себе найстійкішим з'єднанням Червоної армії в 1941 році. Практика засвідчила, що ці війська більш мобільні, ніж техніка, проходили там, де застрявали колісні й навіть гусеничні машини. Отож Семен Акулов у Другу світову знову ж таки захищав Вітчизну у гвардії кавалеристів.
Та, на жаль, спершу Червона армія зазнала дуже великих втрат. Радянська кіннота, навчена тільки наступати, спочатку змушена була відступати. Ці відходи супроводжувалися запеклими боями й втратами. Найзапекліші битви розгорілися під Москвою. Під час однієї з атак командира-кавалериста Акулова прошила автоматна черга… Семен Юхимович від поранення втратив свідомість, а його вірний кінь загинув. Прийшовши до тями, зрозумів, що в німецькому полоні. Гітлерівці помітили фізичну загартованість і силу чоловіка й відправили його працювати в німецькі шахти.
Про каторжні дні полонений розповідав так: «Лише одиниці моїх побратимів вижили в тих умовах і дочекалися визволення. Адже за найменшу неповинність нас нещадно били. Саме там мені повибивали зуби». І хоч Семену Акулову пощастило діждатися визволення червоноармійцями, радість тривала недовго.
Після закінчення війни сталінський режим не дуже коректно поставився до колишнього каторжника, м’яко кажучи, не толерантно. Насамперед його позбавили звання, усіх бойових нагород і розжалували в рядові. Чоловік такі зміни пережив дуже болісно, почувався скривдженим, ніби на роздоріжжі. Його постійно мучило питання: а що ж далі? На щастя, той режим не зміг відібрати в освіченої людини набутих знань, умінь, навиків і професіоналізму спортсмена й фізкультурника…
Так, наш герой опинився в місті Сарни на посаді викладача фізкультури професійно-технічного училища. Семен Юхимович 60 років життя, включно до 1969 року, працював у закладі, гідно виховав немало сарненців, а згодом продовжував там трудитися, але вже сторожем. Колеги завжди відгукувалися про нього як про дуже цікаву, неординарну й творчу особистість. Усі нічні чергування чоловік проводив із зошитом, де занотовував спогади про прожите й пережите, щоб нащадки могли знати справжню історію держави, міста і його мешканців у цілому. Шкода, але ці унікальні записи не збереглися.
До всього, Семен Акулов був неабияким поціновувачем радіо- й телетехніки. В його кімнаті стояв радіоприймач системи «Мир», про який він казав, що в ті часи такий, крім нього, мали генералісимус Сталін і одеський професор. А ще, коли в Сарнах ніхто навіть не чув про телебачення, він уже намагався отримувати телепередачі. Саме він професійно налаштував систему корекції та перевірки техніки на стадіоні ПТУ. Найдивовижніше, що в нього ніколи й нічого не виходило з ладу, і не зникало.
Також із великим натхненням працював у ДТСААФ. Свого часу ця організація була однією з найкращих не тільки в районі, а й області. До них часто приїздили обласні й республіканські делегації. Їх учасників обов’язково знайомили з Семеном Акуловим, презентуючи його гарні тумбочки з червоного дерева. Тоді він був унікальним майстром із виготовлення прекрасних виробів із цінної деревини.
За життя Семен Акулов мав чимало товаришів, вірних колег. Переїхавши на Сарненщину, чоловік відразу одружився. Позаяк спільних дітей не мали, то він як рідну виховував дочку дружини від першого шлюбу. Вів спокійний і розважений спосіб життя. Любив посидіти з друзями в тихій і невимушеній обстановці, де ділився про хороші й не дуже грані життя, давав мудрі поради.
Прожив Семен Акулов довге й різнобічне життя. Помер після перенесеної операції в 1989 році. Їдучи з клеванського госпіталю додому, йому стало зле саме на рівненському вокзалі…
І нині друзі, колеги, знайомі згадують його як чудову й цікаву особистість, мудрого наставника й людину, яка вміла досконало передати особливості часу, в якому народилася, виросла й жила. Вихованці досі пам’ятають мудрого педагога як статного й трохи кремезного чоловіка чудового фізичного вишколу, спортивної статури. Адже навіть у 60 літ він міг на турніку виконати гімнастичні фігури, що не всім молодим парубкам вдавалися. Улюбленою піснею Семена Юхимовича була «Раскинулось море широко» у виконанні Леоніда Утьосова.
Хоч і не відомо, звідки й чому приїхав Семен Акулов на Сарненщину, та важливо те, що він був нашим земляком, виховував дітей і вклав часточку свого життя в сарненський край.
Олег ПАНЬКО,
Вікторія КОЛЯДИЧ.